Володимир Олексійович Кошута - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Америці і там виношують плани вибіркового знищення озонового шару над територією супротивника, то в повісті Велтістова нові нерони вже набули певної респектабельності. Плани ведення майбутньої війни такі ж божевільні (цього разу планується війна кліматологічна), але зовні все виглядає навдивовижу по-діловому і навіть буденно: виголошуються слова про “стратегію”, “стримування”.! навіть “економічний ефект”!

І ось новий вершник апокаліпсису появився на обрії, нове “досягнення” людського розуму — нейтронна бомба.

“Я не міг уявити собі місто з абсолютно незайманими будівлями і людьми, яких невидима і невідчутна нейтронна злива захопила під час звичайних буденних справ… Боже! Не дай, щоб це звершилося!”

Що це — підпис під триптихом Акопяна, з якого розпочалася наша оповідь? Ні, так молиться перед смертю американський фізик, один із творців і перша мимовільна жертва нейтронної зброї. Мається на увазі не реальний зловісний доктор Семюел Коен, а його науково-фантастичний прототип, герой повісті Михайла Ємцова і Єремія Парнова “Поверніть любов”.

Повість уперше була надрукована в 1968 році, коли про нейтронну бомбу ніхто й не чув. Точніше, спеціалісти заговорили про неї набагато раніше, але, певна річ, не широкий загал. Одначе, як і в історії з Клівом Картміллом, молоді радянські фантасти тоді теж навіть не підозрювали, як швидко їхня фантазія стане жахливою реальністю (а до того часу ще встигли вийти роман Джеймса Бліша “Назавтра після судного дня” (1970), де обговорювалося питання про “чисту” ядерну зброю, і “Мальвіль” Робера Мерля).

І хоч, приміром, літієва бомба з роману Мерля і не еквівалентна нейтронній, вона, безсумнівно, відноситься до розряду “чистих”, вибіркових бомб. Усе та ж ідея якоїсь “гуманної альтернативи” ядерного кінця світу!

Це ідеї — про те, що не обов’язково застосовувати сучасну ядерну зброю і не обов’язково у повному обсязі — найновітніше дітище. Атомний пат, коли жодна із сторін нездатна першою натиснути відповідну кнопку, не ризикуючи викликати страхітливий катаклізм, — чим не надійна гарантія вічного миру? І навіщо всілякі там демонстрації за роззброєння, сама ідея роззброєння, при якому супротивник може й обдурити? Чи ж не простіше прийняти доктрину американського футуролога Германа Кана, який вважає, що лише сила може протистояти новим геростратам. Вивести на орбіту Землі штучний супутник з кобальтовою бомбою, — “зброєю судного дня” називає її Кан! — яка спрацює, як тільки одна із сторін натисне свою кнопку. Спрацює один-єдиний раз — і відразу проти всіх…

Це вам не відвертий цинік Семюел Коен. Сценарії й альтернативи Германа Кана та йому подібних вірних слуг воєнно-промислового комплексу подаються в обгорточці спокусливої розумності. Навіть якоїсь турботливої діловитості.

Про таких “ділових” людей повість відомого угорського прозаїка Лайоша Мештерхазі “Чудова риболовля”, один з найвиразніших психологічних портретів коенів в усій світовій фантастиці за останні десятиліття.

Зброї, в даному разі — хімічної, яка б “гуманно” вбивала усе живе, лишаючи армії нападника недоторканими поля, міста і заводи ворога, — ще не створено. Але є, живуть, думають, діють можливі творці цієї зброї.

В повісті виразно розмежовано два плани. Зовнішній — розписаний до нюансів, підкреслено реалістичний, з ефектними, смачними деталями, які захоплюють навіть байдужих до таїнства риболовлі. І другий план — за кадром, проявляється лише пунктиром реплік, напівфраз, талановито розкиданих там і сям натяків. Нудні будні спецвідрядження зафіксовані в щоденнику одного з дослідників: розбивка табору-полігону, опрацювання нової серії експериментів, аналіз результатів. Є тільки одна втіха — риболовля!

А потім — успіх, прощальний банкет з незліченними тостами за майбутні нагороди, за майбутнє збільшення позик на майбутні досліди. І навіть сліду не залишилося від п’ятьох людей — жертв, на яких випробували новий препарат, вивітрилися найменші сліди й самого препарату.

Божевілля ситуації в тому, що перспективи на майбутнє будують ті, які щойно добряче попрацювали на справу знищення цього майбутнього!

Таке співсгавлення двох планів і навіть зумисне вирізнення першого, побутового, — не просто прийом. І не випадково вибрав автор казенно-лаконічну манеру щоденника спеціаліста. Щось знайоме зринає в пам’яті… Стримана кольорова гама “Герніки” Пікассо? Чи рівні ряди кам’яних димарів спаленої Хатині?

Талановитий майстер, Мештерхазі жодного разу не дав люті вихлюпнутися на поверхню, щоб не перегоріла вона швидко — нехай невловимий натяк запалить вогнище, якому горіти й горіти. Нехай прихопить якийсь нерв у душі читача — і не відпускає ніколи.

Мештерхазі лише в останні роки життя прийшов у фантастику. Разом з ним у лави Маршу миру наукової фантастики влилося чимало, відомих прозаїків, які до, цього про фантастику й не думали. Павло Вєжинов у Болгарії. Леонід Леонов і Чингіз Айтматов у нас. Уільям Голдінг і Доріс Лессінг в Англії. Робер Мерль і П’єр Буль у Франції. Гор Відал і Бернард Маламуд у США. І, звичайно, Курт Воннегут, який починав з фантастики, відійшов од неї, та от знову повернувся і повернувся завдяки атомній, ні, навіть сучаснішій — нейтронній проблемі!

Останній роман Воннегута “Просто в яблучко” (1982) — про те, як нейтронна бомба випадково вибухнула під час перевезення, спустошивши маленьке американське містечко. Хоч як дивно, але це, очевидно, перше в американській художній літературі серйозне звернення до теми нейтронної зброї. Воннегут, певна річ, не міг залишитися осторонь…

Вражає ось що: певні моменти, неймовірно актуальні в наші дні, прозвучали в одній з перших книг Воннегута — науково-фантастичному романі “Сирени Титану” (1952). В цій калейдоскопічній і тільки зовні абсурдній книзі якийсь месія затіяв грандіозну бойню, в якій земляни-патріоти перебили марсіанські сили вторгнення, не підозрюючи, що це зовсім не марсіани, а такі ж люди, хитрістю викрадені з Землі. Їм зробили на Марсі операцію по промиванню мізків і послали на вірну загибель на Землю… Мета? Ось таким кошмарним способом… пробудити совість людства і на базі всезагального розкаяння… заснувати нову релігію.

Десятки тисяч жертв на вівтар вічного миру? Абсурд, але тільки на перший погляд.

Письменник немов зазирнув на тридцять років наперед; і те, що на початку п’ятдесятих здавалося б маренням божевільного, у восьмидесяті роки