Томас Манн - Будденброки

Консул обернувся, він не хотів нічого більше чути й відчинив двері. Але пан Кессельмайер гукнув йому навздогін:

— Ага! Відомості? А від кого? Від Бока? Від Гаутстікера? Від Петерсена? Від Масмана й Тіма? Та вони ж усі були зацікавлені! І ще й які зацікавлені! Вони всі були раді-радісінькі, що завдяки цьому шлюбові повернуть свої гроші…

Консул грюкнув за собою дверима.

Розділ дев’ятий

В їдальні поралася кухарка Дора, та, що була не зовсім чесна.

— Попроси мадам Грюнліх спуститися вниз, — звелів їй консул.

— Збирайся, дитино моя, — мовив він, коли з’явилася Тоні. Він зайшов із нею до салону. — Збирайся якнайшвидше і доглянь, щоб Еріка також була готова в дорогу… Ми їдемо до міста. Переночуємо в готелі, а завтра рушимо додому.

— Добре, тату, — сказала Тоні.

Обличчя в неї було червоне, розгублене і безпорадне. Вона без потреби, хапливо поправляла на собі сукню, не знаючи, з чого почати готування, все ще не здатна повірити в те, що сталось.

— Що мені брати з собою, тату? — схвильовано й несміливо запитала вона, — Все? Весь одяг? Одну чи дві валізи?… Грюнліх справді збанкрутував? О господи!.. Але мені можна забрати свої коштовності?.. Тату, служниць треба відпустити… а я не маю чим розрахуватися з ними… Грюнліх повинен був сьогодні або завтра дати мені грошей на господарство…

— Облиш, доню, все це владнається без тебе. Візьми тільки найнеобхідяіше… одну валізку… маленьку. Твої речі тобі потім пришлють. І мерщій, чуєш? Нам треба…

Ту мить завіси розсунулися, і до салону зайшов пан Грюнліх. Розпростерши руки й схиливши набік голову, з міною людини, що хоче сказати: «Ось я! Вбий мене, як хочеш!» — він швидкою ходою підступив до дружини й опустився навколішки біля самих її ніг. Весь його вигляд викликав співчуття. Золотаві баки були скуйовджені, сурдут зім’ятий, комір розстебнутий, краватка зсунулася вбік, а на лобі виступили крапельки поту.

— Антоніє! — вигукнув він. — Ось я біля твоїх ніг… Чи ти маєш у грудях серце, чутливе серце?.. То вислухай мене… Перед тобою людина, приречена на загибель, якщо… Так, я помру з горя», коли ти знехтуєш моє кохання! Я стою перед тобою навколішки… Чи в тебе стане відваги сказати: «Ти мені осоружний! Я покидаю тебе»?

Тоні заплакала. Це було те самісіньке, що тоді в кімнаті з краєвидами. Знову бачила вона спотворене з ляку обличчя й звернені на неї благальні очі. І знову вражено й схвильовано переконувалась, що той страх і те благання були щирі, невдавані.

— Устань, Грюнліху, — схлипуючи, мовила Тоні. — Прошу тебе, встань! — Вона спробувала підвести його за плечі. — Ти мені не осоружний! Як ти міг таке сказати!.. — 1, не знаючи, що їй робити далі, вона безпорадно обернулася до батька.

Консул схопив дочку за руку, вклонився зятеві і рушив з нею до дверей, що вели в коридор.

— Ти йдеш? — крикнув Грюнліх і схопився на ноги.

— Я вже сказав вам, — озвався консул, — що я не маю права ні за що прирікати свою дитину на бідування, а тепер додам іще, що й ви не маєте на це права. Ні, голубе, ви самі винні, що втратили мою дочку. І дякуйте господові, який зберіг її серце таким чистим і невинним, що вона розлучається з вами без відрази! Прощайте!

Але тепер уже пан Грюнліх остаточно втратив самовладання. Він міг би завести мову про тимчасове розлучення, про повернення й нове життя і, може, ще врятував би спадщину, та від його розважності, від його спритності й винахідливості нічого не лишилося. Він міг би схопити великий міцний бронзовий таріль, що стояв на піддзеркальнику, а він натомість схопив тонку, розмальовану квітками вазу і шпурнув нею об підлогу так, що вона розлетілася в друзки.

— Ха! Ну й добре! Чудово! — крикнув він. — Іди! Думаєш, я плакатиму за тобою, дурепо? О ні, помиляєтесь, шановна! Я одружився з тобою тільки задля грошей, а що їх виявилося дуже й дуже замало, то забирайся собі туди, звідки приїхала! Ти мені вже остогидла, чуєш, остогидла!..

Йоганн Будденброк мовчки вивів дочку з кімнати. Проте сам іще раз вернувся, підступив до пана Грюнліха, що, заклавши руки за спину, стояв коло вікна й тупо давився на дощ, лагідно торкнув його за плече й тихо, напутливо сказав:

— Візьміть себе в руки! Моліться!

Розділ десятий

Коли мадам Грюнліх зі своєю малою дочкою вернулася у великий будинок на Менгштрасе, там надовго запанував пригнічений настрій. Усі ходили принишклі, неохоче говорили «про те» — за винятком головної особи тих подій: Тоні, навпаки, з великим запалом заводила про них мову і почувала себе тоді в своїй стихії.

Вони з Ерікою поселились на третьому поверсі, в покоях, де раніше, за життя старих Будденброків, мешкали її батьки. Тоні була трохи розчарована, що татові й fia думку не спало взяти для неї окрему служницю, і на якихось півгодини задумалася, коли він лагідно пояснив, що їй тим часом личить жити якомога далі від світу, не бувати в товаристві, бо хоч чисто по-людському вона й не винна, що господь послав їй таке випробування, а все ж становище розлученої жінки найперше вимагає від неї великої скромності. Але Тоні мала чудовий хист швидко, радісно й натхненно пристосовуватись до нових обставин. Вона скоро вподобала роль невинної страдниці, одягалася в темні кольори, зачісувала гладенько, мов дівчина, свої гарні попелясті коси і винагороджувала себе за брак товариства тим, що невтомно виголошувала вдома свої погляди на подружжя, на пана Грюнліха і взагалі на життя та на людську долю, виголошувала надзвичайно врочисто, втішаючись поважністю і значущістю свого становища.

Проте но завжди їй траплялась така нагода. Цані Елізабет, хоч і була переконана, що її чоловік повівся так, як належало і як велів йому батьківський обов’язок, щоразу, коли Тоні починала говорити, ледь підносила свою Тарну білу руку й казала:

— Assez, доню моя. Я не люблю слухати про це.

Дванадцятирічна Клара ще нічого не тямила в таких справах, а кузина Тільда була занадто дурна. Вона лише спромоглася протягло, здивовано вигукнути:

— Ох, Тоні, яке це все сумне!

Натомість молода жінка знайшла уважну слухачку в мамзель Юнгман, яка мала вже тридцять п’ять років і могла похвалитися тим, що посивіла на службі Будденброкам.

— Не бійся, серденько моє, — втішала вона Тоні, — ти ще молода і знову вийдеш заміж.

Крім того, вона віддано й щиро заопікувалася малою Ерікою,