Ю. Несбе - Пентаграма

– Так, значить, він не сказав, коли саме прийде?

Олауг похитала головою:

– Сказав, йому потрібно дещо улагодити.

– У нього є ключ від вхідних дверей?

– Ні.

– Добре. Значить…

– Я їх не замикаю, коли знаю, що він прийде.

– Двері й зараз не замкнуті?

Беата відчула, як кров прилинула до голови, а голос став різким і грубуватим. Вона не знала, на кого гнівається більше: на стареньку – за те, що до неї прислали охорону з поліції, а вона залишила відімкнутими вхідні двері для сина, чи на саму себе – за те, що не перевірила елементарних речей.

Вона перевела дихання, щоб голос став спокійнішим:

– Олауг, прошу залишатися тут. А я пройду в коридор і…

– Гей, є хто?! – почула Беата крик за спиною.

Серце забилося ще швидше, і вона, розвернувшись, простягнула вперед руку, тримаючи тонкий білий вказівний палець на важкому гладенькому спусковому гачку. До дверей із коридору рухався силует чоловіка. Беата не чула, як він увійшов. Добра-добра, дурна-дурна…

– Ух ти! – силует реготнув.

Беата прицілилася в голову, але за мить відпустила гачок.

– Хто це? – запитала Олауг.

– Легка кавалерія, фрьокен Сівертсен, – відповів чоловік. – Інспектор Том Волер.

Він простягнув руку, кинув короткий погляд на Беату і сказав:

– До речі, фрьокен Сівертсен, я дозволив собі замкнути ваші вхідні двері.

– Де інші? – запитала Беата.

– Інших не буде. Тільки ти і я, дорога… – Том Волер посміхнувся, і у Беати мороз пробіг по шкірі.

Минула восьма година.

По телевізору попередили, що з боку Англії насувається холодний фронт і спека скоро закінчиться.

У коридорі редакції Рогер Єндем сказав колезі, що останні два дні поліція страшенно неговірка, а значить, щось готується. Пройшла чутка, що підняли загін швидкого реагування, а його командир Сіверт Фалькейд уже дві доби не відповідає на жодне телефонне повідомлення. Колега відповів, що Рогер видає бажане за дійсне, так само думали і в редакції, тому на першій сторінці опинився холодний фронт із Англії.

Б’ярне Мьоллер сидів на канапі й дивився «Такт за тактом». Йому подобався ведучий, Івар Дюрхьоуг, і пісні, які звучали в передачі. Нехай дехто на службі вважає, що це шоу цікаве тільки бабусям і тіточкам, а йому подобається. Йому завжди здавалося, що в Норвегії багато талановитих співаків, які залишаються в тіні. Але сьогодні ввечері у Мьоллера не виходило зосередитися на словах пісень: він сидів, безглуздо втупившись в екран, і думав тільки про ту доповідь, яку йому по телефону щойно подав Харрі.

Уп’яте за півгодини він подивився на годинник, потім на телефон. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки з’ясується ще що-небудь. Начальник кримінальної поліції просив Мьоллера доповісти ситуацію, як тільки операцію буде закінчено. Мьоллер подумав, що у начальства, напевно, в літньому будиночку теж є телевізор, і він зараз сидить так само, дивиться на відкриті слова на екрані (друге і третє: «just» і «called»), мовчить і думає абсолютно про інше.

Отто затягнувся, заплющив очі й уявив собі, як спалахнуло світло у вікнах, вітер шумить у сухому листі. На його розчарування, штори засмикнулися. Друга бляшанка давно вже лежала в канаві. Нільс утік додому.

Свої сигарети в Отто закінчились, і він позичив у того паскудника, себто Харрі. Через півгодини після того, як ушився Волер, той дістав із кишені пачку «Кемел лайт». Хороші сигарети. Були б іще не легкими… Коли вони закурили, Сіверт Фалькейд несхвально подивився на них, але нічого не сказав. Тепер блакитнуватий серпанок прикривав і обличчя Фалькейда, і застиглі портрети коридорів і сходів.

Харрі присунув крісло ближче до Отто і почав роздивлятись екрани. Повільно курив і вивчав картинки одну за одною, наче міг знайти там щось нове.

– А це що? – запитав Харрі й тицьнув у один із секторів лівого екрана.

– Тут?

– Ні, вище. На четвертому поверсі.

Отто подивився на блідо-жовті стіни порожнього коридору:

– Нічого особливого не бачу.

– Над третіми дверима праворуч. На штукатурці.

Отто зіщулився: якісь білі мітки. Спочатку він вирішив, що вони залишилися після невдалої спроби встановити одну з камер, але не пригадав, щоб штукатурку чіпали саме в цьому місці.

– Що там таке? – подався вперед Фалькейд.

– Не знаю, – відповів Харрі. – Отто, як тут можна зробити більшим…

Отто виділив мишкою квадрат над дверима. Натиснув дві клавіші, й фрагмент заповнив увесь екран в двадцять один дюйм.

– Небеса милостиві… – прошепотів Харрі.

– Та вжеж, техніка у мене хоч куди, – з гордістю сказав Отто і любовно поплескав по пульту. Він уже був готовий перейнятися деякою симпатією до цього Харрі.

– Пентаграма, – вів далі Харрі пошепки.

– Га?

Але поліцейський вже обернувся до Фалькейда:

– Скажи «Дельті-один», чи як вони там називаються, щоб були готові. Зараз я піду в кімнату чотириста шість. Чекайте, поки не побачите мене на екрані.

Поліцейський встав і дістав пістолет, відомий Отто по довгих безсонних ночах в Інтернеті – варто було тільки набрати в пошуковій системі слово «handguns»[20] – «Глок-21». Зараз щось має статися, зрозумів він. Що саме, він поки що не знав, але, можливо, сенсаційні кадри у нього все-таки будуть.

Харрі вийшов.

– «Дельта-один», я «Альфа», – мовив у рацію Фалькейд і відпустив кнопку рації.

Шум. Приємний шум із поклацуванням.

Зупинившись біля ліфта поряд із вхідними дверима, Харрі на секунду забарився. Потім потягнув їх на себе. Серце зупинилося, коли він побачив перед собою чорні прути. Ґрати.

Він відпустив ручку дверей, і ті повільно зачинилися. Однаково вже пізно. Останній приплив енергії, який відчуваєш, коли біжиш до перону, хоча знаєш, що потяг уже пішов, але хочеш усе-таки побачити його, перш ніж він зникне, скінчився.

Харрі пішов по сходах. Старався йти спокійно. Коли ж убивця приходив сюди? Два дні тому? Тиждень?

Сил більше не залишилося, каблуки все повільніше відстукували чечітку по східцях. Хочеться все-таки побачити…

Варто було йому звернути в лівий коридор четвертого поверху, як із далекої кімнати з’явилися три фігури в чорному.

Харрі зупинився під білою зіркою, продряпаною на жовтій стіні.

Під табличкою з номером кімнати – «406» – була інша, з ім’ям. «Веланн». А ще нижче він побачив приклеєний скотчем аркуш паперу:

«Поїхав. Маріус».

Він кивнув «Дельті-один»: можна починати.

Через шість секунд двері були відчинено.

Харрі попросив інших почекати зовні й усередину ввійшов сам. Порожньо. Він ретельно оглянув кімнату. Чисто й акуратно. Навіть занадто акуратно. Не в’яжеться з обідраним плакатом Іггі Попа над канапою. Стіл прибраний, на полиці над ним – декілька пошарпаних книг кишенькового формату.