Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Я засміявся і вперше відповів йому на хінді рядком пісні з кінофільму, який ішов тоді в багатьох кінотеатрах міста:

—  «Ми прагнемо стати кращими в цьому житті».

Лікар теж засміявся.

— Знаєте, я зможу допомогти вам. Тут я чергую два дні на тиждень, а решту часу працюю у себе в кабінеті на Четвертій Поштовій вулиці.

— Я знаю цю вулицю. Вона дуже близько від нас.

— От-от. Ми з Хадербгаєм домовилися, що ви посилатимете пацієнтів до мене, а я вже скерую їх до лікарні Святого Георгія, якщо це буде необхідно. Ми можемо почати із завтрашнього дня, якщо хочете.

— Звісно, хочу! — вигукнув я.— Це просто чудово! Величезне вам спасибі. Я поки що не знаю, як організувати оплату...

— Нема за що мені дякувати і не турбуйтеся щодо оплати,— відповів він, поглянувши на Абдуллу.— Ваших людей я прийматиму безоплатно. Хочете випити чаю? У мене скоро перерва. Навпроти лікарні є ресторанчик. Не могли б ви почекати мене там? Нам треба обговорити деякі подробиці.

Ми з Абдуллою чекали його хвилин зо двадцять, спостерігаючи крізь велике вікно за тим, як до лікарняного входу підходять бідні пацієнти і під’їжджають на машинах багаті. Потім з’явився доктор Хамід, і ми про все домовилися.

У всіх добрих лікарів є принаймні три спільні риси: вони уміють спостерігати, вони уміють слухати і не вміють піклуватися про себе. Хамід був добрим лікарем, тож за годину, коли ми про все поговорили, мені стало аж ніяково: я помітив, що в нього передчасні зморшки на обличчі, а очі почервоніли від недосипання. Він міг би, якби захотів, швидко розбагатіти, зайнявшись приватною практикою в Німеччині, США або Канаді, але він лишився на батьківщині, де заробляв копійки. Він був одним з багатьох тисяч бомбейських медиків, які мало отримували від життя, але в своїй щоденній роботі творили просто-таки дива. Як по правді, вони рятували місто.

Коли ми знову їхали вулицею назад, відважно петляючи поміж автобусами, автами, велосипедистами і пішоходами, Абдулла крикнув мені через плече, що раніше доктор Хамід теж жив у нетрищах. Хадербгай шукав там обдарованих дітей і платив за їхнє навчання в приватних коледжах, а потім і у вищих навчальних закладах. Вони ставали лікарями, медсестрами, вчителями, інженерами, правниками. Отак він знайшов і Хаміда, який тепер віддавав свої борги, допомагаючи моїм пацієнтам.

— Хадербгай з тих людей, котрі працюють на майбутнє,— сказав Абдулла, коли ми зупинилися на перехресті.— Більшість людей — і ми з тобою, брате мій,— просто чекають, коли майбутнє настане. Але Абдель Хадер Хан спочатку мріє про майбутнє, потім планує його, а потім будує за певним планом. У цьому відмінність між ним і всіма іншими людьми.

— Куди ти мене знову везеш?

— Туди, де ти отримуватимеш ліки.

— Отримуватиму ліки?

— Хадербгай звелів, щоб тобі постачали ліки щотижня. Те, що я привіз тобі сьогодні,— це перша партія. Ми їдемо на чорний ринок ліків.

— Чорний ринок ліків? А де це?

— У нетрищах лепраків, хворих на проказу,— пояснив мені Абдулла діловитим тоном. І засміявся: — Не турбуйся ні про що, брате. Тепер ти — теж частина плану.

Мені слід було б дослухатися до цих слів — то був сигнал тривоги, проте я був майже щасливий. Ці слова зворушували мене, впорскували адреналін мені у кров. Здійснивши втечу, я назавжди полишив у минулому свою родину, батьківщину, цивілізацію. Я думав, що моє життя скінчилося, а тепер, провівши декілька років у вигнанні, раптом побачив, що не лише намагаюся позбутися минулого, а й прагну чогось нового. Як і всі знедолені, я полюбляв небезпеку, тому що відчуття загрози допомагало мені забути те, що я втратив. Петляючи з Абдуллою вулицями на мотоциклі, підставляючи обличчя зустрічному вітру, я безоглядно йшов назустріч своїй долі.

Колонія лепраків містилася на околиці. У Бомбеї було декілька спеціальних лепрозоріїв, але ті, до кого ми їхали, не хотіли там жити. У цих закладах були добрі умови, хворих доглядали, намагалися їх лікувати, але там доводилося улягати правилам і не всім це було до душі, тож чимало хворих на цю недугу мешкало в своїй колонії.

Надзвичайна терплячість мешканців нетрищ не поширювалася на прокажених. Їх боялися, тож лепраки жили в тимчасових таборах, там, де могли знайти вільну місцину. Іноді вони поселялися на ділянці з промисловими відходами або біля одного з міських смітників. Того дня ми з Абдуллою знайшли їх на порожній смужці землі біля залізничного полотна в Харі, одному з передмість Бомбея.

Нам довелося залишити мотоцикл на узбіччі й пробиратися до табору прокажених тим же шляхом, яким ходили вони самі, пролазячи крізь дірки в загородах і перестрибуючи через канави. Ділянка, яку вони вибрали, була складською територією, сюди вивозили харчі і промислові товари з міста. Поряд із сортувальною станцією стояли адміністративні будівлі, склади і депо. Вся територія була обплутай; мережею маневрових колій і обгороджена по периметру високою дротяною огорожею.

Навколо процвітало забезпечене життя упорядкованого передмістя з інтенсивним транспортним рухом, садами, терасами і базарами. А на території усередині дротяної загороди панувала гола функціональність. Тут не росли рослини, не бігали звірі, не ходили люди, тільки товарні вагони з гуркотом переїжджали коліями з місця на місце, немов якісь примари. І тут розташувалася колонія прокажених.

Вони захопили невелику ділянку поміж залізничними коліями і звели на ній свої житла, що насилу сягали мені по груди. Здалека поселення було схоже на армійський табір, оповитий димом багать, де готували їжу. Поряд з тими халупами хатини в наших нетрищах здавалися міцними комфортабельними спорудами. Тутешні тимчасові оселі були з листів картону і пластмаси, зв’язаних тонкими мотузками і підпертих кілками. Все це можна було розвалити за декілька хвилин, а тим часом воно правило за житло для чотирьох десятків чоловіків, жінок і дітей.

Ми попрямували до однієї з центральних хатин. Побачивши нас, люди завмирали на місці і проводжали нас очима, але ніхто не намагався заговорити з нами. Я мимоволі зиркав на тутешніх мешканців. У деяких не було носів, у більшості — пальців на руках; ноги їхні були обмотані скривавленим ганчір’ям, а у декого процес гниття сягнув так далеко, що вони були без губ або вух.

Мабуть, звістка про нас розлетілася по всьому табору: з халупи, до якої ми прямували, вийшов якийсь чоловік. Хвороба безжально скалічила його, знищивши губи і майже всю нижню частину обличчя — видно було тільки темну вузлувату плоть, де