Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

Батіг падав на спину, на руки, на голову. Після кожного удару на шкірі здіймалися кров’янисті басамуги. Арсен зціпив зуби, щоб не кричати, заплющив очі.

— А це, рабе, за моїх домочадців, знищених тобою! Гяур! Паршива свиня! — лютував Гамід, усе більше розпалюючись і важко дихаючи.

Сафар–бей стояв збоку. У нього широко роздувалися ніздрі. Батіг у руці тремтів. Запах крові п’янив, як вино.

— Стривай, Гамід–бею, ти заб’єш його до смерті! Залиш і на мою долю трохи собачого життя! — крикнув він, бачачи, як після нещадного удару здригнувся катований.

Гамід зупинився, витер рукавом спітнілого лоба.

Арсен розплющив очі, позирнув на катів. Сафар–бей поволі почав засукувати рукави. На правій руці — від ліктя вниз до кисті — по смаглявій шкірі трьома світлими променями простяглися зарубцьовані вузькі шрами.

Ніби враз перестала боліти сполосована батогом спина. Заколотилося серце. А в голову вдарив божевільний здогад. Невже?

Сафар–бей закінчив приготування, схопив батіг і підступив ближче. Чорні очі, мов дві гострі колючки, вп’ялися в обличчя жертви. Губи міцно стулені.

— Ну, самозваний купчику, розповідай: з якою метою прибув до Сливена? Не затримуй!.. У нас мало часу. Зараз вирушаємо проти гайдуків Младена… Обіцяю тобі легку смерть, якщо все скажеш. Ну, говори: звідки знаєш Момчила Крайчева? Хто напоумив врятувати його? Хто підіслав тебе сюди? Ну?

Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.

— Ненко! — прохрипів з натугою скатований козак. — Ненко, невже це ти?

Сафар–бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.

— Як ти сказав? Ненко? — спитав дивним, ніби дерев’яним голосом. — Звідки ти знаєш це ім’я? О, Аллах екбер! Кажи!

Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена… Він пам’ятає своє колишнє дитяче ім’я!.. Але що лишилося в його пам’яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?

— Розв’яжи мене, Сафар–бею… Я все розповім. Тільки якщо тут не буде…

Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл — йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.

У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.

Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.

— Для чого ти вистрілив, Гамід–бею? — скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар–бей. — Навіщо ти вбив його?

Він стис кулаки і весь напружився.

— А–а, чого панькатися з собакою! — темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. — Туди йому й дорога! Паскудний раб!

— Що ти наробив, Гамід–бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам’ятати!

— Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падло!

Сафар–бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що–небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.

— Лист від бейлер–бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.

— Гаразд. Іди!

Сафар–бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Він мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:

— Гамід–ага! Слухай, що пише бейлер–бей! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: «Сафар–бею, бюлюк–баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл–аги. Вам підпорядковується також загін Гамід–бея, про що повідомте його особисто». Що ти на це скажеш, Гамід–бею?

— Що у нас буде велика війна з козаками і московським царем. Але ж це вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну… Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабів! Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі… Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводу!

— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо!

Вони вийшли надвір.

— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар–бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!

Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.

Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар–бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.

Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.

— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар–бей.

— Ага, там… унизу… зовсім не мертвий… той гяур… Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?

— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!

— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені — живий той гяур!

Сафар–бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.

В’язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди–годи дрож. Сафар–бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк–баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.

Після перев’язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар–бей опустився біля нього на коліно.

— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею… Тільки оглушило тебе. Прокинься!

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар–бей підвівся:

— Джаббар, залишаю цього в’язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити… Бережи як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар–бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам’яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі?