Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

— Господи, мамо, як ти з ним можеш жити? — сказала Венді.

— А він не такий уже й поганий. Кращий, ніж твій батько.

— Ой, не починай…

Вони якусь хвилину постояли мовчки. Я принюхався — кисло й, правду кажучи, страшенно приємно потягло сміттям, яке було накидане біля будинку. Колись я б охоче там попорпався.

— Ну, телефонуй, як доїдеш, — урешті сказала старша жінка.

— Обов’язково, ма. Подбай про Ведмедика.

— Ага… — жінка сунула в рот цигарку й закурила, різко випустивши дим.

Венді присіла біля мене, й від неї повіяло таким сильним і знайомим смутком, що я зрозумів, чого чекати далі. Вона погладила мене по морді й сказала, що я хороший собака, а потім відчинила дверцята й вскочила, не впустивши мене в машину. Я без здивування провів автівку поглядом, хоча взагалі не розумів, що ж я такого зробив. Якщо я такий хороший, то чому ж мене покинула хазяйка?

— І що ж тепер? — пробурмотіла, пускаючи дим, жінка, яка стояла біля мене.

Розділ 27

Наступні кілька тижнів я вчився, як уникати Віктора. Здебільшого це було легко, бо мене припнули ланцюгом до стовпа на задньому дворі, і чоловік до мене ніколи не підходив. Проте я часто бачив, як він сидів біля кухонного вікна, курив і пив. Іноді вночі Віктор виходив помочитися на заднє подвір’я. Якось (напевне, єдиний раз) він до мене звернувся:

— На що зириш, собако? — крикнув він. У його сміху ніколи не було веселості.

Теплішало, тому, щоб зручно вмоститися в затінку, я викопав собі ямку між похиленим заднім парканом і машиною, яка стояла на сонці.

— Собака закидав грязюкою мій снігохід! — закричав Віктор, коли побачив, що я зробив.

— Та він же в тебе два роки не їздив! — відповіла жінка, Лайза. Вони багато кричали одне на одного. Це трохи мені нагадувало, як Мама й Тато сердилися й сварилися між собою, проте в домі Лайзи іноді можна було почути ще й глухі удари, зойки болю, дзенькіт й звуки падіння пляшок на підлогу.

За прогнилим дерев’яним парканом мешкала дуже славна стара жіночка, яка приходила до мене, щоб поговорити, зазираючи в щілини й дірки.

— Який ти хороший песик, у тебе сьогодні є вода? — прошепотіла вона мені першого по-справжньому спекотного ранку. Вона пішла й невдовзі повернулася з глечиком, з якого налила свіжу холодну воду в мою брудну миску. Я радо похлебтав і лизнув худеньку, тремтячу руку сусідки, яку вона просунула крізь дірку в паркані.

Мухи, які гули над моїми випорожненнями, сідали мені на губи й очі, надокучали, але здебільшого я не противився тому, щоб полежати на задньому подвір’ї. Головне, щоб подалі від Віктора. Цей чоловік мене лякав — ворожість, яку він випромінював, віщувала справжню небезпеку. Вона нагадувала мені Тодда й того злочинця з пістолетом, який поранив Джейкоба. Я кусав їх обох. Чи означає це, що колись я вкушу й Віктора?

Я просто не міг повірити, що моя мета в цьому житті полягала в тому, щоб нападати на людей. Це було геть неприйнятно. Від самої цієї думки мені ставало зле.

Коли Віктора не було вдома, я гавкав, тоді виходила Лайза, годувала мене й ненадовго спускала з ланцюга. Проте я ніколи не валував, коли в домі був чоловік.

Жінка, яка жила з іншого боку паркана, приносила мені шматочки м’яса й просовувала їх у дірку. Коли я ловив їжу на льоту, вона сміялася зі справжнім захватом, наче я виконував якусь дивовижну штуку. Здавалося, що єдина моя справжня мета полягала в тому, щоб радувати таємничу жінку, обличчя якої я майже не бачив.

— Просто сором і ганьба. Не можна так поводитися із живою істотою. Я кудись зателефоную, — бувало, казала вона. Я відчував, наскільки я їй небайдужий, хоча це було дивно, адже вона ніколи не заходила у двір, щоб погратися зі мною.

Одного разу до будинку під’їхала велика машина, і з неї вийшла жінка, вдягнена достоту як Майя, тож я зрозумів: вона з поліції. На якусь мить мені здалося, що вона хоче забрати мене з собою, щоб я когось знайшов. Гостя зупинилася біля хвіртки, що вела на заднє подвір’я, і щось записувала. Проте це було геть незбагненно. З дому вийшла Лайза, впершись руками в боки, я ліг.

Офіцер поліції дала їй якийсь папірець.

— Із собакою все гаразд! — по-справжньому сердито закричала Лайза. Я відчув, що за моєю спиною стояла та сама стара жіночка. Вона тихо дихала, а Лайза лютувала.

Того вечора Віктор розкричався сильніше, ніж завжди, й кожні кілька секунд вигукував слово «собака».

— Та чого ми взагалі цього собацюру не застрелили?! — кричав він. — П’ятдесят баксів! За що?! Ми ж нічого поганого не робимо!

У будинку щось сильно бухнуло, і від цього різкого звуку я аж присів.

— Ми маємо зробите довший ланцюг і прибрати все лайно у дворі. От почитай писулю! — крикнула у відповідь Лайза.

— Нічого я не буду читати! Дідька лисого вони нас примусять щось робити! Це наша власність!

Тієї ночі Віктор вийшов надвір помочитися. Чоловік хотів спертися рукою об стіну, але промахнувся і впав.

— На що зириш, мордо собача? — буркнув він. — От завтра побачиш! Не буду я за тебе ніякі п’ятдесят баксів платити!

Я, пригнувшись, відповз понад парканом подалі й навіть не наважився озирнутися на чоловіка.

Наступного дня я відволікся на метелика, який пурхав перед моїм носом, так що аж здригнувся, коли помітив перед собою Віктора.

— Гей ти, хоч’ покататися? — тихо спитав мене Віктор. Я на ці слова хвостом махати не став: щось у них було більше схоже на погрозу, ніж на запрошення. «Ні, — подумав я. — Я з тобою кататися не хочу».

— Буде весело. Світ побачиш! — сказав він, і його сміх перейшов у кашель, від чого він відвернувся і сплюнув. Відтак чоловік відв’язав мене від стовпа і повів до машини. Коли я зупинився біля дверей, Віктор смикнув мене назад, вставив ключ у багажник, і той відкрився.

— Залазь, — сказав він. Чоловік щось передчував, і я очікував якоїсь зрозумілої команди.

— Ну, тоді хокей, — сказав він і схопив мене за шкірку й над хвостом. Я відчув різкий біль, коли він мене підняв. Через