Ден Браун - Джерело

улюблениця Едмонда, як бувало вже не раз, почала спіральний спуск на найперший підземний паркінг Барселони.

——

— Я не знала, що в тебе така клаустрофобія, — прошепотіла Амбра, лежачи на підлозі машини поряд із Ленґдоном. Вони втиснулися в маленький простір між другим і третім рядами сидінь, накрившись чорним вініловим чохлом, який Амбра знайшла в зоні для багажу, і крізь тоновані вікна їх було зовсім не видно.

— Жити буду… — тремтячим голосом промовив Ленґдон, якого дужче нервувала самокерованість машини, ніж власна фобія. Він відчував, як «тесла» спускається по спіралі, й боявся, що вона будь-якої миті в що-небудь вріжеться.

За дві хвилини до того, поки вони стояли на Каррер де Провенса біля крамниці DANiEL ViOR, Вінстон дав їм чіткі вказівки.

Амбра й Ленґдон, не виходячи з машини, залізли в задню частину авто, а тоді натисненням кнопки на телефоні жінка запустила той самопаркувальний алгоритм.

У темряві Ленґдон відчув, як машина повільно посунула вулицею. Притиснувшись до Амбри в тісноті між сидіннями, він не міг не пригадати свою першу юнацьку любовну пригоду на задньому сидінні з красивою дівчиною… «Тоді я дужче нервувався», — подумав він, що не могло не викликати усмішки в дорослого чоловіка, який лежить у машині без водія, обіймаючись із майбутньою іспанською королевою.

Ленґдон відчув, як машина вирівнялася в кінці спуску, потім кілька разів поволі повернула, відтак зупинилася.

— Приїхали, — сказав Вінстон.

Амбра одразу скинула з себе чохол і поволі сіла, визирнула у вікно.

— Чисто! — сказала вона, виходячи.

Ленґдон вийшов за нею, відчувши полегшення, що перебуває у великому приміщенні гаража.

— Ліфти в головному фойє, — сказала Амбра, показавши вгору, туди, звідки вів гвинтовий спуск.

Однак погляд Ленґдона був прикутий до геть несподіваної речі. Тут, на підземному паркувальному майданчику, на стіні просто перед місцем, де ставив машину Едмонд, висів в елегантній рамі морський пейзаж.

— Амбро! — здивувався Ленґдон. — Що, Едмонд повісив на своєму паркінгу картину?!

Вона кивнула.

— Я теж у нього про це питала. Він сказав, що це для того, аби його щовечора зустрічала дивовижна краса.

Ленґдон тихо розсміявся. «Ох уже ці холостяки!»

— Цим художником Едмонд дуже захоплювався, — сказав Вінстон, голос якого тепер уже лунав із мобільного в руці Амбри. — Упізнаєте?

Ленґдон не впізнавав. Картина являла собою просто дуже добре виконаний акварельний малюнок, наче далекий від авангардних смаків Едмонда.

— Це Черчилль, — сказала Амбра. — Едмонд весь час його цитував.

Черчилль. Ленґдонові було потрібно кілька секунд подумати, перш ніж до нього дійшло: ідеться про того самого Вінстона Черчилля, славнозвісного британського урядовця, який був не лише героєм війни, оратором і лауреатом Нобелівської премії, а й дуже обдарованим художником. Ленґдон тепер згадав, як Едмонд колись цитував цього британського прем’єр-міністра у відповідь на чиєсь зауваження, що його ненавидять релігійні люди: «У вас є вороги? Чудово. Це означає, що ви мали власну точку зору!»

— Найбільше враження на Едмонда справляла різнобічність талантів Черчилля, — сказав Вінстон. — Люди рідко виявляють обдарованість у стількох різних сферах.

— І тому Едмонд назвав вас Вінстоном?

— Так і є, — відказав комп’ютер. — То була найвища похвала з боку Едмонда.

«Добре, що я спитав!» — подумав Ленґдон, якому раніше думалося, що ім’я Вінстона — це алюзія на ім’я Watson робота від IBM, який десять років тому виграв у телегрі «Jeopardy!»[61]. Без сумніву, той Вотсон зараз би вважався примітивною одноклітинною істотою з точки зору еволюції штучного інтелекту.

— То гаразд, — сказав Ленґдон, ідучи до ліфтів. — Ходімо нагору і спробуймо знайти те, по що прийшли.

——

І саме тієї миті в мадридському соборі Альмудена командор Дієго Ґарса притуляв до вуха телефон і, не вірячи тому, що чує, слухав останні новини від PR-координаторки палацу Моніки Мартін.

«Вальдеспіно і принц Хуліан утекли з безпечного палацового комплексу?»

Ґарса навіть уявити не міг, що ж вони собі думали.

«Їдуть Мадридом у машині паламаря?! Це якесь безглуздя!»

— Можемо зв’язатись із транспортною поліцією, — запропонувала Мартін. — Суреш каже, що вони зможуть за допомогою камер…

— Ні! — відрубав Ґарса. — Повідомляти будь-кого про те, що принц без охорони перебуває поза палацом, — дуже небезпечно! Найголовніше — його безпека!

— Зрозуміла, командоре, — дещо ніяково сказала Мартін. — Є ще одна річ, яку ви маєте знати. Справа стосується відсутнього телефонного запису.

— Чекайте, — сказав Ґарса: він побачив чотирьох агентів Гвардії, які, на його подив, підійшли й оточили його. Не встиг Ґарса будь-що зробити, як його ж власні агенти вправно відібрали в нього і зброю, і телефон.

— Командоре Ґарсо, — промовив його головний агент. — Я отримав безпосередній наказ заарештувати вас.

Розділ 52

Каса Міла збудована у формі дещо зігнутого знака нескінченності — лінії, що, закрутившись, хапає себе за хвіст і утворює два вигнуті провалля, які пронизують будівлю наскрізь. Кожен із цих повітряних колодязів неправильної, немовби трохи зім’ятої форми має глибину майже тридцять метрів, а згори вони нагадують дві величезні кухонні раковини на даху будівлі.

З того місця, де Ленґдон стояв на дні вужчого з двох дворів-колодязів, краєвид угору відкривався страшнуватий: професор наче перебував у горлі велетенської тварини.

Кам’яна підлога під ногами Ленґдона була похила й нерівна. Угору закручувалися гвинтові сходи, і складна форма кованого поруччя на них нагадувала будову морської губки. Невеликі джунглі з витких рослин і лапатих пальм буяли над поруччям, немовби готові вихлюпнутися за їхні межі й заповнити весь двір.

«Жива архітектура!» — подумав Ленґдон, дивуючись тому, що Ґауді вдалося надати своєму творінню майже біологічного вигляду.

Погляд Ленґдона рухався вгору, стінами «провалля», де ділянки брунатної і зеленої плитки чергувалися з неяскравими фресками, на яких зображені рослини й квіти: усе це неначе росло на очах у бік довгастого клаптика нічного неба.

— До ліфтів — сюди, — прошепотіла Амбра й повела його за ріг. — Квартира Едмонда на самій горі.

Сівши в тісний ліфт, Ленґдон згадав мансарду Каси Міла, куди колись давно ходив до маленького музею Ґауді. За його спогадами, горище Каси Міла було темним, заплутаним лабіринтом кімнат майже без вікон.

— Едмонд міг оселитися де завгодно! — зауважив Ленґдон, коли ліфт рушив. — Досі не можу повірити, що він надумав жити на горищі!

— То дуже дивна квартира, — погодилася Амбра. — Але ти ж знаєш, Едмонд і сам був чоловік ексцентричний.

Коли ліфт доїхав до останнього поверху, вони вийшли в елегантний коридор і піднялися ще одними гвинтовими східцями до окремого майданчика на самому верху будівлі.

— Тут, — сказала Амбра, показавши на гладенькі металеві двері без ручки чи замкової шпарини.

Футуристичний портал зовсім не поєднувався