Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 25

Зорепад

Зорепад стояв посеред мертвого простору Пустки, вдихаючи сухе, різке повітря. Його тіло боліло після сутички з небуснем, особливо відчувалася рана на плечі, яка ще не до кінця загоїлася. Він не міг собі дозволити слабкість, не зараз, коли Миланка десь у небезпеці.

Він скинув плащ і повільно опустився на коліна. Навколо простягалася порожнеча, тільки вітер свистів у тріщинах каміння. Пустка була суворим місцем, але навіть тут була енергія — прихована, тиха, що текла крізь світ, ніби кров у жилах.

Закривши очі, Зорепад зосередився.

"Дихай. Слухай. Зосередься."

Його тіло було виснажене, біль пронизував кожен м’яз, але він не мав часу на повноцінне відновлення. Техніка "Потоку Животворного Полум'я" була небезпечною, але зараз це був єдиний вихід.

Ця техніка не лікувала — вона спалювала внутрішні ресурси, змушуючи тіло зцілюватися в десятки разів швидше, витягуючи енергію з власних резервів.

Ціна?

Чим більше він використає, тим швидше підійде до межі, за якою — виснаження.

Зорепад вдихнув глибоко, спрямовуючи енергію по своїх меридіанах. Спершу було холодно, немов він торкнувся обледенілого металу. Але за мить тепло почало наростати, розтікаючись пекучими хвилями під шкірою.

Його кров загусла, серце калатало, мов бойовий барабан.

Біль спочатку посилився — кожен м’яз напружився, кожен нерв пронизався розпеченим вогнем. Але потім відчуття змінилося.

Спалювання.

Його власна життєва сила горіла, мов масло у лампі, заміщуючи пошкоджені тканини новими, змушуючи організм працювати на межі можливостей.

Від плеча, де була рана, прокотилася хвиля жару. Він відчув, як зв’язані м’язи поступово розслабляються, як біль слабшає.

Зорепад повільно відкрив очі.

"Цього достатньо."

Його тіло ще було втомлене, але він знову міг рухатися без обмежень.

І цього було достатньо, щоб продовжити шлях. Біль від рани на плечі притих, перетворившись на ледь відчутний спогад, що нагадував про себе лише в моменти глибокого вдиху.

Його свідомість прояснилася. Біль залишався, але більше не скував рухи.

Він підняв голову. Десь у небі ще лунав далекий рев небуснів, але звук відходив. Вони більше не бачили його. Тут, у вузькому ущелині серед кам’яних брил, він знову сховав свою ауру. Тепер він був лише ще однією частиною цієї мертвої землі.

Треба трохи зачекати.

Його пальці знайшли записник. Він витягнув його, відчуваючи знайому шорсткість обкладинки. Розгорнув. Чорнило проступило знову, реагуючи на його енергію.

"Зорепаде, ти знаєш, що я не причетна. Хтось навмисно залишив цей папір, щоб викрити мене. Я не можу дозволити, щоб ця брехня зруйнувала все. Мені потрібно побачити тебе. Негайно. Я знаю, що ти хочеш почути правду — і я її тобі скажу."

Він повільно провів пальцем по рядках.

Богдана.

Він міг не відповідати. Забути про це, зосередитися на Миланці. Але якщо вона справді не винна? Якщо хтось маніпулює ним, підставляючи її?

Зорепад стиснув щелепи. Йому потрібно було більше доказів, ніж просто її слова.

Він узяв перо, не поспішаючи виводячи відповідь.

"Це цікаво: ще вчора ти мовчки грала свою партію, а сьогодні запевняєш, що ми на одному боці. Знаєш, я навіть захоплений твоїм нахабством.

Можливо, я таки дам тобі шанс сказати всю «правду», аби потім порівняти її з тим, що вже з’ясував сам.

Пиши місце й час. І, Богдано, якщо це пастка — обіцяю, що більше ніколи не матимеш нагоди так красиво брехати."

Він перечитав написане, перш ніж чорнило ввібралося в сторінку. Слова були жорсткими, але справедливими.

Він добре знав її. Богдана ніколи не діяла просто так. Її слова звучали переконливо, але він уже бачив, як вона вміє перекручувати правду, вплітати її у власні ігри. Якщо вона справді не винна…

А якщо винна?

Записник здригнувся в його руках, чорнило знову проступило на сторінці.

"Знайди мене на нейтральній території. Покинута застава біля східного кордону. Я буду там через два дні. На заході сонця."

Зорепад стиснув щелепи.

Покинута застава.

Він знав це місце. Колишній гарнізон, що давно спорожнів, а тепер стояв, покинутий усіма. Укрите місце, зручне для переговорів. Або пастки.

Його інтуїція кричала бути обережним. Але водночас… він не міг повністю відкинути можливість, що вона каже правду.

Він звузив очі, виводячи коротку відповідь:

"Добре. Але спершу я знайду Миланку."

Він зачекав, але більше нічого не з’явилося.

Богдана зрозуміє.

А якщо ні — значить, ця зустріч стане не розмовою, а розрахунком.

Насамперед — пошуки Миланки. Але якщо за цей час він не знайде нових слідів, то іншого вибору не залишиться.

Зорепад закрив записник і прибрав його за пояс.

Якщо це пастка, він дізнається про це раніше, ніж вона встигне щось зробити.

 

***

Рука Зорепада несвідомо торкнулася плеча, де ще кілька годин тому вирував біль. Тепер лишилося тільки слабке нагадування, ніби знак, що смерть пройшла поряд, але не забрала його цього разу.

Він перевів погляд на горизонт. Більше не було чутно реву небуснів. У хлопця залишалося достатньо часу, щоб дослідити місцевість.

Зорепад піднявся в повітря, його килим-літак плавно завис над потрісканою, висушеною землею. Пустка була безмовною, окрім шепоту вітру, що крутив попіл і пил навколо поодиноких уламків скель. Він звузив очі, вдивляючись у ландшафт, шукаючи будь-які сліди присутності людей.

Баронет не мав часу на сумніви. Він почав із Кам’яного лісу — там, де розвідники його батька знайшли залишки табору викрадачів Миланки. Якщо він хоче знайти її або принаймні тих, хто її забрав, то має почати з найочевиднішого.

Це місце завжди було дивним — високі, гострі скелі, що ніби виросли з-під землі, утворювали химерні проходи й вузькі ущелини. Колись давно це був справжній ліс, але з часом його дерева скам'яніли, перетворившись на брили, що тяглися до неба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍