Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Полон без кайданів

Кейт розплющила очі. Тіло боліло, а в голові паморочилося. Вона спробувала пригадати, що сталося і де знаходиться, але думки були розмитими. Зібравши залишки сил, вона спробувала підвестися, та щойно відірвала голову від подушки, як слабкість змусила її впасти назад.

Перше, що впало їй у вічі, була незнайома кімната. Вона була просторою й затишною, наповненою м’яким денним світлом, що проникало крізь високі вікна, прикриті легкими фіранками. Повітря пахло чимось ледь вловимим — можливо, лавандою чи свіжістю після дощу.

Меблі виглядали дорогими, але не химерними: темне різьблене дерево комоду, велике дзеркало в позолоченій рамі, м’яке крісло біля вікна. Стіни були прикрашені картинами — спокійні пейзажі, що створювали атмосферу умиротворення.

На невеликому столику біля ліжка стояв графин із водою та порожня чашка, а поряд лежав акуратно складений плед. Кімната виглядала гостинною, але Кейт не могла позбутися відчуття, що це місце їй зовсім не знайоме

Кейт перевела погляд на вікно — світло проникало крізь тонкі фіранки, залишаючи м’які відблиски на стінах. Вона знову спробувала згадати, як тут опинилася, але пам’ять видавала лише уривки: тінь, біль, будинок в лісі, а потім темрява…

Її серце почало битися швидше. Чи була вона в безпеці? Як  я тут опинилася

У цей момент двері ледь прочинилися, і до кімнати прослизнула постать.

Ділан виглядав жахливо — синці на обличчі, гематоми на руках. Його очі видавали втому й тривогу. Він схвильовано глянув на Кейт.

— Як ти себе почуваєш? — тихо запитав він.

Кейт спробувала підвестися, але біль змусив її застогнати. Вона заплющила очі на мить, а потім зосередилася на Ділані.

— Де я?

— Ти в будинку, — коротко відповів він.

Кейт скептично звела брови.

— Дякую за таку ґрунтовну відповідь, — пробурмотіла вона.

Ділан зітхнув і опустив погляд.

— Ти в моєму будинку.

Її серце пропустило удар.

Різко сівши, Кейт одразу відчула, як різкий біль пронизав її спину та груди, змушуючи знову впасти на подушку. Вона судомно вдихнула, зціпивши зуби, і сердито глянула на Ділана.

— Ти геть збожеволів?! — її голос зірвався на крик. — Ти приніс мене на землю стаї, ще й поруч із ковеном?!

В очах Ділана промайнув біль, але він не відвів погляду.

— У мене не було іншого вибору, Кейт, — його голос був хрипким від утоми. — Ти виглядала жахливо. Я не міг просто залишити тебе там!

Вона пирхнула, відчуваючи, як у грудях закипає гнів.

— І ти вирішив, що мертвою я виглядатиму краще?!

— Тебе ніхто не троне, — сказав він твердо, але в його очах з’явилося щось схоже на сумнів.

Кейт видала нервовий смішок, притримуючи рукою ребра, які, здавалося, ось-ось зламаються від кожного руху.

— О так, відьми просто зроблять вигляд, що я випадково вирішила заскочити в гості по сусідству!

Ділан стиснув щелепи.

— До найближчого ковену більше п’ятдесяти кілометрів.

Вона глянула на нього так, ніби він тільки-но сказав щось абсурдне.

— І ти справді думаєш, що це багато? — її голос став холодним, майже жорстоким. — Ти хоча б уявляєш, скільки таких, як я, знайшли свою загибель, перебуваючи ще далі від ковену, ніж я зараз?

Ділан затримав подих, ніби намагаючись знайти правильні слова. Його пальці нервово стиснули край ліжка.

— Ти на землі вовків, — сказав він тихо, але з таким натиском, що стало зрозуміло: це не просто слова, це факт, який він намагався донести до неї.

Кейт розсміялася. Не радісно, а гірко, майже істерично.

— О, ну тепер мені точно спокійніше! — у її голосі була чиста насмішка. — Вовки — це ж найкращі друзі драенів!

Він стиснув кулаки так, що пальці побіліли.

— Вибач, що намагався врятувати тобі життя, — прохрипів він, і в його голосі вперше з’явилося щось схоже на розпач.

Кейт повільно вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але серце калатало дико.

— Це ненадовго, враховуючи, куди ти мене привіз.

Ділан нахилився ближче, і його очі тепер виглядали по-справжньому серйозними.

— Я обіцяю тобі, що тебе тут ніхто не скривдить.

Вона дивилася на нього довгу мить, намагаючись розгледіти хоч краплю брехні. Але її не було.

Кейт зітхнула і відкинула голову назад, втупившись у стелю.

— Ну що ж, після твоєї обіцянки мені стало значно легше, — пробурмотіла вона, але іронія в її голосі не зникла.

— Я принесу тобі поїсти, — тихо сказав Ділан і, не чекаючи відповіді, вийшов із кімнати, зачинивши за собою двері.

Кейт стиснула пальці в кулак. Її охопила злість.

Злість на Ділана — за те, що він втягнув її в цю небезпечну ситуацію, за його впертість і дурну впевненість у тому, що тут вона буде в безпеці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍