Чак Паланік - Виправний день

Конопляна мотузка підтримувала пожмутовані штани, а розідрані холоші волочилися по підлозі. Воно просунулося через вітальню смиканими кроками, розмахуючи руками в подертих рукавах сорочки і витягуючи плісировану індичу шию, витріщаючись на меблі й картини. Таким способом воно перетнуло перський килим, вирячуючи очі й прицмокуючи роз’ятреними губами.

— Падуньку, — скрикнуло воно, — та мис Жузафіна нич не пузвулєла мині ду хати туво вхудити!

Мара підняла лікті на рівні плечей, демонструючи вимазані білі рукавички на скрючених пальцях. З кожним кроком вона так високо і так швидко смикала колінами, ніби брела через клей. Спазм м’язів, здавалося, охопив її обличчя, від чого очі вирячувалися настільки, що навколо кожної райдужки виднілося широке більмо. Ті очі крутилися в усіх напрямках, поки рот позіхав, демонструючи яскраві зуби, підборіддя хилиталося збоку набік, в одну мить випиналося вперед, щоб у наступну вже втопитися десь глибоко в шиї.

Босі ступні, сухорляві ноги, що виднілися крізь розриви в штанах, шия і обличчя істоти, все це — вугільно-чорне.

Поки створіння підстрибом ішло вперед, Арабелла спостерігала за цим, стоячи біля дверей.

— Містере Джамал, — сказала вона, не дивлячись йому в очі, — це Барнабас. — Вона важко зітхнула.

Засмальцьована рукавичка кинулася на нього. Розпухлими потрісканими губами створіння Барнабас проспівало:

— Йа дужи радиі, шо си з вами зустріу, мошьпане Дж’мал! Ви си не придставлієте, якиі радиі! Та мис Жузафина, то була д’яволиці, а не жинка!

Джамал обмінявся поглядами з домоправителькою. Арабелла стенула плечима. Вона підняла руку і мляво роздивилася свої нігті.

Чорний, як нафта, чорніший, ніж те, що люди називають синяво-чорним, цей Барнабас продовжував моторно гарцювати в центрі кімнати.

— Та, та д’яволиці міс Жузафина, вуна ми майжи все житє на стриху диржіла!

Джамал із труднощами пробирався крізь його дикцію а-ля Батерфлай Мак-Квін[179]. Він чекав якихось пояснень, хоч якоїсь підказки від домоправительки, але вона сховала обличчя в долонях, щоб стримати сміх. Зрозуміло, чим би не був цей недоумкуватий ґоллівоґ[180], Джамала не розігрують. Він із неохотою перевів погляд на ходячий абсурд із верткою головою і тремтливими стегнами.

— Барнабас? — запитав він. — Можеш мені сказати, куди поділася міс Жозефіна?

Створіння із завернутими очима піднесло обидві долоні в рукавичках, обрамовуючи зморщене обличчя, і затрусилося, ніби зіщулившись від жаху.

— Вуна си попинзлювала ду Білії!

Арабелла прокашлялася. Здригнулась.

Джамал глянув на неї.

— Барнабас, — промовила вона, киваючи на істоту, — жив на вашому горищі, сер. То він шумів ночами, коли ви чули.

Не можна сказати, що ця новина його не втішила. Віднедавна страх почав діймати Джамала. Думка про те, що він надто швидко закінчив роботу свого життя. Узявши участь у Виправному дні й піднявшись до високого, пожиттєвого рангу принца Чорнотопії, він, можливо, надто швидко досяг свого апогею. Винагорода, цей маєток, це багатство тішили, але, як говорилося в книзі Талбота:

Власність — це лише залишок справжнього досягнення.

Виправний день не втихомирив його дух. Навпаки, те досягнення змушувало його душу вимагати більших викликів. Надалі він збирався проживати життя діями, а не об’єктами. Як проголошувала книга Талбота:

Лише неможливе варте того, щоб його робити.

Жоден чоловік, який брав участь у Виправному дні, принц він зараз чи вождь, не сприймав нічого як належне. Джамал знав із записів про конфіскацію, що власниця, та легендарна міс Жозефіна, так і не відмовилася від свого права на власність. Не було жодного запису про те, щоб вона переселялася чи подавала заяву про компенсацію з Білії. Він довго і суворо дивився на цю белькотливу стрибучу потвору. Якщо не звертати уваги на спалене волосся, костюм з лахміття і неймовірний, обсидіановий тон шкіри, це мусить бути вона.

Домоправителька, яка стримувала веселощі й трусила головою, це підтверджувала.

Бабуся, очевидно, психічно неврівноважена, надула щоки і насвистувала джигу, ляскаючи себе по кістлявих стегнах і пританцьовуючи у вишуканій кімнаті.

Свист і танці припинилися, витрішкувата істота зупинилася перед високою олійною картиною. На портреті був зображений вусатий військовий офіцер у сірій формі конфедератів, прикрашеній золотою косою, на боці припасований меч. Після понад ста років його блакитні очі горіли рішучістю. Створіння прицмокнуло, опустило голову і скоса зиркнуло з театральною злобою на зображення.

— Мошьпане Джамал? — сказало воно. — Мож вас шось пуспитати? — виставивши брудний вказівний палець у рукавичці, запитало: — Ви си збираїте пупалити теє чуртівське малювидло?

Джамал піймав так само здивований погляд Арабелли з піднятою бровою.

— Барнабасе, а чому ти хочеш, щоб я їх спалив?

Барнабас оголив блискучі, надто білі зуби і невпевнено загарчав на картину. Коли чоловік на картині не загарчав у відповідь, Барнабас підняв один кулак у білій рукавичці й похитав ним у бік офіцера.

— Я, як ув турмі, був у тий осели все житє на тий земли.

Джамал ледве міг розібрати цю тарабарщину. Кожне слово було випробуванням.

Барнабас загрозливо скосив погляд і роззирнувся по кімнаті, по черзі вихоплюючи поглядом кришталевий канделябр, палісандровий рояль, мармуровий камін і оксамитову оббивку. Кожну китицю і латунну плювальницю. Створіння роздуло свої голубині груди й розправило курячі руки-крильця, ніби готове ринути в бійку.

— Як хоште знати, — пробурмотіло воно, — я кметую, жи вам тре знести всю ту хату!

Джамал опустив погляд на бідну істоту.

— Барнабасе, — сказав він, — а ти не думав, що твоя ворожість і була причиною того, що міс Жозефіна ніколи тобі не довіряла? — Можливо, настав час вийти за межі готової, прожованої політичної ідеології Талбота? Можливо, запитував себе Джамал, йому варто взятися за цю проблему, щоб побачити, які здогади вона може подарувати?

Барнабас стиснув пальці в рукавичці в кулак і зайняв боксерську стійку.

— У ту ви чуго міс Жузафину захищієте?

Джамал не переймався. Від віґґерів[181] до фільму «Десятка» з акторкою Бо Дерек із білявим волоссям, заплетеним у африканські косички, до білих молодих «трастафаріан»[182] із дредами, це створіння Барнабас здавалося неуникним результатом культурного присвоєння. Бабуся-віґґерка. Остання в серії хімічно підсилених самбо[183]. Расовий еквівалент дреґ-королеви[184], халтурної версії справжньої жінки.

Джамал несподівано згадав вигадану персонажку Дороті Вілсон у таких милих серцю романах «Міські історії» Армістеда Мопіна. Там провальна модель, біла жінка на ім’я Дороті, затемнила собі шкіру й стала успішною, неймовірно бажаною «темношкірою» моделлю. Жарт про серповидноклітинну анемію[185] був у тій книжці, яку полюбили мільйони! Це, і випуск коміксів із Суперменом, що називався «Я допитлива (комікс у чорному)», де відважна репортерка Лоіс Лейн використовує якийсь пристрій, щоб перетворитися на привабливу темношкіру жінку на одну добу. Журналістикою вони