Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Зібрався раптово, — розповідав Моренцов. — Пояснював, що цікаво: степ, скіфські кам'яні баби, стапелі…

— Листів ніяких не отримував? Не зустрічався ні з ким незнайомим? — допитувався я.

— Не встановили, Арсене. Вважаю, він несподівано вирішив допомогти вам.

Я подякував Моренцову за інформацію. Володимир мав рацію і стверджував мій попередній здогад. Справді, зі Страпатим було б набагато легше розшукати Тягуна і Баглая. Він добре знав їх в обличчя. Тепер така можливість втрачена назавжди.

У двері постукали. Відвідувач. В таку пору!

— Заходьте.

Зубовський! Він уже вдруге здивував мене. Вадим розгублений і розкуйовджений, мов сніп на вітрі. От і йому не сиділося у Комарівці.

— Бог утік! — випалив од порога, стривожено поводячи очима.

— Як це трапилось?

— Зараз… — Він сів і перевів дух. — Викопали тітці льох, зробили чин чином, вчора поставили нам могорич за труди праведні. Славно випили, закусили. — Вадим облизав губи. — Лягли спати у хліві, на горищі, на сіні. Бог і каже, мовляв, піду завтра вранці на рибалку. Ну, ловити рибу я не люблю. Прокинувся — нема його. Поснідав сам, по господарству попорав: дав свині їсти, курям… Знову поспав. Прокинувся після полудня — нема. Я на ставок. Хлопчаки мені: «Не була його». І п'ять карбованців у мене поцупив. Удома його теж нема. Знайдіть Бога, капітане, знайдіть, — прохально мовив Зубовський.

— Хай гуляє, — вдавано байдуже відповів я. — Чого тобі переживати?

— Він щось знає, їй-бо! — подався до мене Вадим й гаряче заговорив: — Натякав мені: скоро гарно заживе, — дістане купу грошей, гайне по курортах, під пальми-кипариси, торочив околясом про крадіжку в магазині… — і злякано затнувся, зрозумівши, що сказав зайве, але відразу ж палко заперечив: — Ні, Бог не крав, не лазив туди. Клянусь! Ми ж того вечора разом!.. Вам же відомо, капітане, в парку ми…

— А ти знаєш, хто обікрав?

— Ні, навіть не здогадуюсь. — Він похнюплено опустив голову.

Де шукати Шалапуху? Щапов повідомив — крутився біля м'ясного павільйону. Навідувався до бригадира рубачів Котова? Можливо. Заваров бачив тоді вранці Зубовського, Шалапуху і Корча-Роптанова, а Котов — нікого із трійці. Підозріла сліпота.

— Давай, Вадиме, йди додому. І з хати — нікуди, — наказав йому. — За прихід — спасибі.

Як тільки за ним зачинилися двері, я подзвонив Махову. Слідчий виявився на місці.

— Глібе, Шалапуху не затримали?

— Поки ні. Зайди до мене, — попросив.

Знову завдав нам мороки Шалапуха. Я попередив чергового, де буду, й вийшов на вулицю. Навколо універмагу, як завжди, юрмилися люди. Під зеленим шатром каштанового листя ще стояла денна задуха. Вона за опівніч розсмокчеться, наповниться прохолодою з лиману і протримається майже до полудня.

Мимоволі глянув на перукарню, але не побачив стрункої Євиної постаті серед крісел і чоловіків-майстрів. Напевне, працювала у першу зміну. Цікаво, чи був у неї на роботі телефон? А мабуть, ні, бо хоч би раз сказала подзвонити. І не питала мого робочого. Дивно. І в ту мить у мене майнула така безглузда думка, що я аж зупинився. Хай йому біс! €ва і вбивці! Чи сповна я розуму?

А згадав я повідомлення Махова: матері Шалапухи дзвонила вранці якась дівчина з телефонної будки біля універмагу… Саме того ранку я зустрівся з Євою біля нього, вертаючись із фотоательє. Дурниця надзвичайна — підозрювати її. Дівчина, яка сіла у «Волгу» біля ощадкаси, чорноволоса. І Єва ніколи не хвалилася ні машиною, ні вмінням водити її. Це вже вірна ознака перевтоми, коли я почав вбачати у кожній людині злочинця. От Ніна чорноволоса…

Відкинув геть свої фантастичні домисли. З Ніною не бачився після другого нападу на мене. Дзвонив їй на роботу. Пообіцяв у наступну неділю покататись на прогулянковому теплоході по лиману! Як вона зраділа!

З наближенням до прокуратури мої спомини про Ніну розтанули. На душі залишився тужливий щем. З ним я і з'явився перед стомлені очі слідчого.

— Ти наче кислиць наївся, — помітив Гліб мій настрій.

— Лізе в голову всяка нісенітниця, — поскаржився йому.

— І в нісенітниці трапляється зерно смислу, — виразно зауважив Махов.

Трапляється, подумки погодився, але тут інший випадок. Доповів слідчому, як завдяки Талиці натрапив на Чорнуху, і все про нього, що розповіли його колишні й теперішні сусіди. Не забув наголосити на здоров'ї: Чорнуха ніколи не звертався до лікарів. І — головне: про недавно зголену бороду. У Махова збуджено засяяли очі. Він теж відчув: Чорнуха наш перший справжній слід.

— Борода і свині… — замислено мовив Гліб. — А напевне, він і колій. Га, ти не цікавився?

Випустив з голови. Слідчий мав на увазі довгу шпичку, якою колють свиней, а схожим предметом поранено Молостова і вбито Белішвілі.

— Його син не може бути спільником? — далі питав-розмірковував Гліб. — Недарма ж Чорнуха приховує своє батьківство. І машина в руках того молодика.

— Для підозри, Глібе, фактів достатньо, — сказав я. — Треба за всяку ціну дізнатися, чи є у нього шрам на підборідді.

— Угу, шрам на підборідді, — повторив слідчий. — Зважаючи на Дем'янове менжування хатами, він таким чином маскувався. Порядній людині нічого систематично міняти місце проживання.

Ми прийшли до одного знаменника, тільки я трохи іншим шляхом. Мені легко працювалося з Маховим.

— Оце у мене був Зубовський. Переживає за дружка.

— Хм, теж утік, — осудливо похитав головою Гліб.

— Я відправив його додому, Шалапуха хвалився йому, що скоро розживеться грішми, махне на курорти під пальми-кипариси.

— Слизька і нещира він людина, — із жалем сказав слідчий. — Тягне його до м'ясного павільйону, як муху до меду. До речі, Котов о п'ятій годині повернувся з роботи й до опівночі грав у дворі в доміно. Ніяких шрамів у нього і в працівників колгоспного ринку нема. Перевірили.

— Повне фіаско, — гірко визнав я.

— Зате дещо маємо про приймальницю з фотографії — Меденець, — слідчий розкрив папку. — В 1950 році її затримали