Володимир Львович Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

один недолік — розмір. Могутнього звіра, захищеного густою грубою шерстю, такий клинок міг хіба що подряпати.

Ведмідь заревів, повистромлював залиті жовтою піною ікла, телепнув головою: один раз, другий.

Арата забігла звірові за спину й нанесла сильного удару туди, де ведмежий хребет випинався горбом. Звір рикнув, крутнувся, могутня лапа пролетіла поряд з плечем войовниці. Та відстрибнула й знову забігла за спину ведмедеві. Звір перекотився, клацнув зубами, намагаючись схопити ворогиню за ногу, але Арата перескочила через нього. Стрибок вийшов знаменитим, навіть незворушні «скорпіони» схвально загомоніли. Вона зробила ще один випад, й ведмеже хутро удруге зросила кров.

Досвідчений воєвода «скорпіонів», сивий велетень-варяг. побачивши цей маневр, лише похитав головою. Він знав, що тактика знекровлення не допоможе. Ведмеді надзвичайно стійкі до ран. Звір не стане слабшим або повільнішим навіть після того, як з нього витече барило крові. Плащоносці нишком почали робити ставки. На успіх войовниці закладалось удвічі менше «скорпіонів», аніж на перемогу господаря карпатських лісів. Дехто з плащоносців дивився на Арату з погано прихованою хіттю. Розчервоніла, розпатлана, у вузьких шкіряних штанах й куцій безрукавці, що ледь прикривала її тіло, войовниця виглядала на шаленіючу танцівницю-ламію зі східних легенд.

Тим часом смертельний двобій тривав. Арата невтомно бігала й стрибала навколо звіра, час від часу завдаючи йому болючих поранень. Оскаженілий ведмідь крутився, контратакував, проте войовниця, що трималась на належній відстані від його кігтів, ні разу не схибила, не спіткнулась й не отримала жодної подряпини. Здавалось, вона прагнула вибрати звірові очі, але той, наче передчуваючи, рідко спирався на передні лапи, відмахуючись ними від всюдисущого залізного жала.

А потім сталось щось таке, чого до кінця не второпали навіть бувалі найманці. Ті з них, котрим судилось дожити до сніжних борід, розповідали про амазонку, що вміла бути в кількох місцях одночасно, про доленосний проміжок між вдихами, про грізну богиню, що втілилась у смертну жінку просто на фортечному бастіоні. Розповідали онукам та правнукам, а ті не йняли віри і слухали наче казку.

А насправді сталось наступне. Ведмідь, ошалілий від болю і страху, раптом забув про Арату й кинувся навтьоки. Він живим тараном налетів на одного з тих найманців, що оточили майданчик. Плащоносець не сподівався нападу, але інстинкт професійного воїна випередив його розум. Меч «скорпіона» злетів з нижньої позиції й знизу вгору рубонув звіра. Хоча зустрічний рух збільшив силу удару, ведмедя це не зупинило. Його кігті здерли з плащоносця обличчя разом зі скальпом.

Решта «скорпіонів» без команди підняли заздалегідь споряджені луки, цілячись у звіра. У цю дрібну мить Арата й здійснила задумане. Вона опинилась поряд із тим плащоносцем, що натягнув тятиву з протилежної від Корвона сторони майданчика. Й точно відміряним ударом розвернула його так, що важка стріла з крицевим наконечником замість ведмежої голови влучила в серце владики гремівників. Жодна магія не встигла заступити шлях криці. Від спроби ведмедя втекти до смерті Корвона минув лише один проміжок між вдихами. Жриці здалось, що звідкись здалеку, від суміжжя світів, долинув сповнений злоби й відчаю зойк. Її єство відізвалось на нього тріумфальними кімвалами.

Й перш, ніж зброя «скорпіонів» почала діяти проти неї, Арата викрикнула спочатку варязькою, а потім й хазарською:

— Богиня наймає вас усіх, воїни!

5.7

Макарій з-під поваленого дерева дивився на лігво чаклунів, і серце в нього в’януло. Лігво виглядало нездоланною твердинею. Його збудували на високій горі, з трьох сторін окресленій стрімкими урвищами. На пласкій вершині підносились споруди замку, складеного з однієї кам’яної і двох дерев’яних веж, що їх будівничі поз’єднували частоколами. Перед ними, просто над стрімчаками, натикали високих паль з насадженими на них кінськими, коров’ячими й людськими черепами. Наче неспляча варта, вибілені дощами кістки дивились мертвими очницями на всі сторони світу.

— Ти ж казав, що воно приступне, — прошепотів Макарій гравелеві.

— Я не брехав, — так само пошепки відізвався Михан, що лежав поряд із візантійцем.

— І як ми туди застрибнемо?

— Побачиш, — запевнив гравель й відповз до вкритого вітровалом байраку, де ховалась решта Томирадового загону.

З-за хмар раптом визирнуло свіже весняне сонце, й на лігво чаклунів упали шафранові промені. Вони підкреслили дику красу ребрастих скель, додали сніговим наростам рожевого та блакиті, розфарбували стіни веж у кольори старих пергаментів і слонячої кістки. Навіть на зловісні черепи впали теплі відблиски Хорсового вогню. З пам’яті візантійця виплила читана ним історія про воїнів Олександра Великого, які десь на Сході узяли приступом скельний замок, забравшись на стрімку гору за допомогою мотузяних драбин.

Чи є у хорватів мотузяні драбини?

Візантієць промурмотів охоронну молитву і приєднався до змерзлих товаришів.

Вони терпляче чекали, коли Громовий хребет накриють сутінки. Відтак, за знаком провідника, короткими перебіжками рушили до ущелини, що вела до сусіднього з лігвом плато, хаотично всіяного величезним камінням. Там прийшлось поблукати між закрижанілих кутастих брил, аж поки Михан не вказав на нічим не примітне, заметене снігом місце.

— Треба отут розгребти сніг, а потім пісок, — прошепотів гравель. — Але зробити це треба дуже-дуже тихо.

Томирад кивнув, і гридні взялись за роботу. Зі снігом впорались граючись, а от промерзлий пісок довелось довго вишкрябувати ножами. Врешті-решт з-під нього з’явилась припасована до якогось отвору дошка.

— Виймайте її, — наказав княжич.

Відкрилось гирло вузького лазу.

— Не запалюйте смолоскипів, — порадив гравель.

— Що це за печера? — запитав Волх.

— Підземний хідник, який веде майже до самого лігва, — пояснив Михан. — Колись давно тут жили могутні відьмаки. Вони просвердлили в скелях багато печер й хідників. Гравелі знайшли не всі з них, але знайшли більше, ніж Корвон.