Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

І тут уже не пам'ятаю, хто саме… здається, я… сказав йому: „Це не ти придумав, це Оля придумала!“ — „Але ж дискусію я організував, — почав сперечатися Левко. — Якби не було дискусії, то й Оля б нічого не придумувала!“

Так, між іншим… Зовсім забув. Якщо для тебе це так важливо, я можу виконати твоє завдання.

Коля

Оля пише Колі

Я цілий день перечитую, Колю, твого листа. Він дуже-дуже хороший… З найпершого рядка! Нарешті ти згадав моє ім'я і написав: „Здрастуй, Олю!“ Спасибі тобі за це.

Та найголовніше — це нове ім'я нашого міста! Невже так і назвали — Крилате?! Як же тепер, цікаво, називатимуть усіх нас? „Діти Крилатого“! Або „крилаті діти“? А може, просто: „крилатики“? Звучить непогано.

Може, й тобі приємно довідуватися про мої новини? Давай так і будемо: ти розкажеш мені, я — тобі…

А про моє завдання і сюрприз забудемо. Ти пишеш: „Якщо для тебе це так важливо…“ Не треба, Колю. Вишли посилку назад. Вважатимемо, що вона не знайшла адресата. А я завтра чи післязавтра доручу свою важливу справу комусь іншому. Подумаю, виберу когось надійнішого і напишу йому листа. Час не жде!

Оля

ТЕЛЕГРАМА

Нікому не пиши. Все виконаю.

Коля

Оля пише Колі

Добрий день, Колю!

Біля нашого старого заповітного дуба, коли, пам'ятаєш, дуже жарко палало вогнище, ніхто не доручав нам посилати одне одному телеграми. Отже ти, можна сказати, навіть перестарався.

Але телеграма твоя прийшла вчасно — в той самий день, коли я вже збиралася доручити свою важливу справу комусь іншому. Сиділа на уроці й шепотіла собі під ніс імена всіх наших хлопців і дівчат — просто по алфавіту, як викликала до дошки наша вчителька літератури. Виявилося, що я всі тридцять дев'ять прізвищ знаю напам'ять, по порядку, як вони в класному журналі записані. І, називаючи пошепки прізвище, я одразу згадувала й обличчя, і характер, і улюблені слова, і навіть ходу…

Майже всі мені здаються звідси, здалеку, дуже хорошими, благородними, а погане кудись вивітрюється з пам'яті, ніби його й не було.

Навіть ти, Колю, уявляєшся мені звідси справжнім ангелом. А надто у порівнянні з Володею Артамоновим, з яким я сиджу за партою. Він раніше один сидів. Мене поряд із ним, на вільне місце, і посадили. Він мені на першому ж уроці записку написав: „Краще відмовся зі мною сидіти. Бо гірше буде! Попереду теж вільне місце є. Катай туди!“

Я б могла пересісти, але з принципу залишилася. А він на кожному уроці пише: „Катай, катай звідси! Бо гірше буде!“» Багато хто його боїться. «Не зв'язуйся!» — кажуть. А я ж з ним і не зв'язуюся, це він сам зв'язується. Побачимо ще, хто переможе. «Я, — каже, — з першого класу завжди один за партою сиджу. У мене парта люкс! Її так у класі й називають. Або: „персональна парта“. Я тебе тут прописувати не збираюся. Тож катай звідси!» І неодмінно своє улюблене «Бо гірше буде!» додасть.

Подумай, Колю: чому він має один сидіти, коли всі сидять по двоє? Це ж несправедливо! І я не поступлюся! Нехай хоч міну під мене підкладає — не поступлюся!

Я тільки-но зі школи прийшла, а там з цим самим Артамоновим посварилася і ніяк не можу заспокоїтися. Багато хто перед ним тремтить. Але ж повинні бути й сміливі хлопці в цьому шостому класі «В». Батьки у них рибалки, капітани… І самі від народження біля моря живуть. Чудасія: Артамонова злякалися!

Але ж я не це хотіла тобі написати. Я мала дати тобі своє важливе завдання. І дуже терміново, бо моя мама, яка поки що там, у нас, точніше, у вас (ніяк не можу звикнути!), у місті Крилатому, через десять днів також поїде услід за нами. Лист до тебе добиратиметься днів із п'ять, тож часу у тебе майже не залишиться. Ти, певно, поки що нічого не можеш зрозуміти, так? До чого тут моя мама і її від'їзд?..

У наступному листі все поясню. А зараз дуже стомилася. До побачення!

Оля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Зараз тобі докладно все розтлумачу.

Мама моя затрималася в Крилатому (ех, здорово звучить!), бо ще не довела у себе в лікарні до повного одужання, до виписки тобто, п'ятьох своїх давніх хворих. Через десять днів вони виписуються, і тоді мама приїде сюди.

Вона поїде з вашого міста, а дві наші чудові кімнати на першому поверсі у будинку будівельників, де ми жили уп'ятьох (ще з татом, моєю сестричкою і бабусею), залишаться. Ти знаєш, як важко поки що у нас у Крилатому з квартирами, — ці кімнати одразу ж займуть. І ось що важливо, Колю, дуже важливо (запам'ятай це!), хто туди до нас в'їде! Ти повинен зробити так, щоб в'їхала наша шкільна гардеробниця Ганна Іллівна — ну, та, котра взимку кожного з нас попереджала: «Застебнися краще! Шапку на вуха натягни!» А якщо у когось вішалка на пальті обірветься, то сяде за своєю перегородкою і пришиє.

Я давно вже помітила, що вона як прийде з роботи, то з своїми доньками-двійнятками, дівчатками років п'яти, до темна у нас у дворі гуляє. Я якось запитала її про це. «Хіба, — кажу, — вони в дитячому садку за день не нагулялися?» Вона мені почала пояснювати, що свіже повітря дівчаткам дуже корисне. А я по голосу її відчула, що повітря тут ні до чого. Почала я тоді сусідок потихеньку розпитувати, і вони мені розказали, теж крадькома, щоб Ганна