Пітер Акройд - Клеркенвельські оповіді

знайомого. Помічник настоятеля церкви Святого Варфоломія перейшов вулицю та повернув за ріг; Умбальд одразу ж упізнав Вільяма Ексмю: вони познайомилися на великому святі, що було влаштоване на честь «днів любові» лікарень Лондона. Він також вважав його ворогом, оскільки саме Ексмю впровадив перевірку зібраних продавцями індульгенцій пожертвувань для їх установи; саме Ексмю наполягав на системі точного підрахунку. Умбальд був зараз зобов'язаний вести підрахунок усіх тих, кому він продав індульгенції, що зменшувало його шанси на власний заробіток.

Ексмю чекав на розі вулиці; від поглядав на всі боки вулиці Чіпсайд і постійно то засукував, то розправляв рукава свого одягу. Умбальд припустив, що він прийшов у зазначений час Отже, хто, окрім Емнота Галінґа, може підійти до нього? Умбальд знав цього ерудита в обличчя, адже він знав усіх відомих людей міста. Вважалося, що Галінґ практикує чорну магію, а свої знання спрямовує проти блага церкви. Чому ж зараз він перебуває у супроводі помічника настоятеля?

Умбальд узяв свій капелюх, словами «Нехай Бог змилується та подарує вам легку смерть» привітав кількох людей із натовпу, що зібрався навколо нього, і повільно пішов у напрямку рогу вулиці. Продавець індульгенцій зупинився під Батоговим Деревом та прислухався.

— Чому ти захотів зустритись у такому людному місці? — Ексмю навіть не дочекався привітання «Бог з нами!».

— На нас тут не звернуть уваги» — відповів Емнот Галінг. — І я маю багато чого тобі повідомити.

— Про що саме?

— Про такого собі Томаса Ґантера.

— Ґантера? — Ексмю був здивований черговим згадуванням цього лікаря, але він не подав виду. — Хто такий Ґантер?

— Він практикує медицину у Баклрсберрі. Я розмовляв із ним під час обіду. Але він знає все, — і Емнот-Галінґ розповів Вільяму Ексмю про розмову в харчевні Роджера Верського.

— Чиї імена назвав лікар? — спитав його Ексмю.

— Законника. Вавасюра.

Ця новина знову стурбувала Ексмю, але йому знову вдалося приховати свої почуття.

— Цей лікар, Гантер, простий балакун. І до того ж, боягуз.

— У харчевні він розповів мені про п'ять кіл.

— Емноте Галінґ, тримай язика за зубами та не висовуйся.

— Я йому нічого не сказав. Але він знав про пожежу в церкві Сент-Майкл-лє-Керн, хоча вона ще не сталася. Звідки він це знає? Він не один із приречених.

— Тихіше, заспокойся. — Ексмю ретельно обмірковував ситуацію. — Подумай, які у цього Ґантера можуть бути наміри. Його воля незаконна.

— І що це значить?

— Він бажає нашої смерті.

— Але ми не можемо померти.

— У духовному сенсі — ні. Але нашу роботу на землі ще не закінчено. Його розмови мають припинитися. Треба покласти край його жовчності.

— Але він завжди був добрим до мене.

— Він замилює тобі очі, Емноте. Повір мені. Його пастки сіють тільки смерть.

Вони вирушили вздовж Чіпсайда в напрямку стапелів; продавець індульгенцій більше не міг непомітно стежити за ними.

— Емноте, чи відомо тобі, що коли нам хтось заважає, то на ньому буде Боже прокляття?

— Богові не потрібно проклинати його. Він уже достатньо проклятий. — Між ними виникла напружена тиша. — Так що там робити?

— Тобі — поки що нічого. У мене є для тебе інше завдання.

— Стосовно?

— Майлз Вавасюр. Він турбує мене. Він дізнався про нашу святу віру. Майлз підслуховує під дверима. Він притулився до землі, наче жайворонок, що вмирає, чи налякане курча. Він законник. Якщо ти вийшов із такого гнізда, тобі ніколи не забракує слів. Він базікає. Він шепоче. Йому треба закрити рота. Його гомін потрібно вгамувати. Ти ерудит. Ти знаєш французьку. Vous estes sa morte. Ти маєш не тільки загнуздувати коня. Ти маєш приборкати його навічно.

Емнот насторожився.

— За кого ж мені тремтіти: за себе чи за нього?

— Вбити означає бути вільним. Ми стоїмо над законом. Ми — царина любові. Коли любов міцна, вона не знає закону, — це була встановлена доктрина приречених, яка означала: вони можуть безкарно вбивати стільки, скільки цього вимагатиме їхній інстинкт або настрій; потім вони сповнювалися божественного подиху всіх істот та ставали священними. Бог убивав своїх створінь щомиті. Але приречені не могли вбивати заради прибутку або через злобу; отже, справа Майлза Вавасюра була сумнівною. — Емноте, я знаю, ти відданий душею і тілом. Чи відома тобі якась таємна та смертельна отрута?

— У мене є засоби, за допомогою яких я можу…

— Благаю Бога, щоб ти використав їх якомога скоріше. Нехай Господь буде з тобою. — Ексмю завзято почухав руку, — Я покладаюсь на Бога. Але на тебе покладаюся ще більше.

— Саме цього ви й бажаєте?

— Обріж повідь і відпусти його.

— Отже, я маю принести йому смерть?

— Господь із нами, — Ексмю підвів очі до неба. — Ходімо. День швидко минає.

На широких вулицях здіймався вітер, і вони, закутавшись у плащі, швидко вирушили в напрямку собору.

Продавець індульгенцій повільно йшов по Вуд-стрит, розпочинаючи знайому тужливу пісню: «О Єрусалиме! Єрусалиме! Де жаль? Де покора?» але для Емнота Галінґа та Вільяма Ексмю все це було не більше ніж завивання вітру.