Дарунок Корній - Гонихмарник

найменше хотілося. Але ж то — Морва! Як тут відмовиш? Аліні здавалося, що вони з Морвою на одній хвилі в спілкуванні, багато в дівчатах схожого.

Сьогодні вночі доробила-дописала картину для Морви, дорогою в бібліотеку купила книгу, яку в подарунок замовила уродинниця. Засіла в архіві. Отак промайнув день. Голова була забита прочитаною інформацією. Вже п'ята вечора, а ще слід дотьопати додому, перевдягтися. Не йти ж на день народження в шортах та майці. Хоча для Морви, як і для Аліни, одяг, видається, не має аж такого значення. Але подарунок таки забрати мусила.

Аліна стоїть перед вхідними міцними, ще напевне австрійськими дверима Морвиного помешкання на Личаківській. За ними шум-гам, Аліна спізнилася, і забава, схоже, у самому розвої. Чути гучну музику, яку стараються перекричати надто голосні п'яні чоловічі й жіночі крики.

Аліна тисне на ґудзик дзвінка — ніхто не відчиняє. У такому гармидері спробуй щось почути. Береться правою рукою за блискучу ручку. Двері піддаються. Так і є — не замкнено. У квартирі безлад і розгардіяш. Якщо такими словами можна описати хаос, який панує в помешканні. Одні танцюють, інші співають, ще дехто куняє, притулившись до стіни. Переступивши через чиїсь ноги, Аліна впевнено рухається в бік кімнати, звідки не гримить музика і не чути гучних криків. Так і є — Морва і ще дві юнки стоять довкола столу та щось голосно обговорюють. Це кухня. Морва нарізає ковбасу, білява дівчина з пірсінгом у носі та на верхній губі крає помідори, ще одна з лисою головою та довжезними сережками у вухах — хліб. Така картина ніскілечки не шокує Аліну, кожен сам вирішує, яким йому бути. Морва піднімає очі, Аліна не встигає нічого й вимовити:

— О, блін! Алінка! Запізнюємось! Штрафний. Данило! Штрафний! Дєвки, то та сама Аліна! Казала, що прийде, наш чєлавєк, стрьомна, як і ми всі, — волає Морва несамовито.

Кучерики Морви розлітаються в різні боки, підстрибуючи бешкетливо на голові, хоч як не старалася господиня їх вправно звести докупи. У тому і є вся Морва — непосидюща, непередбачувана, як і весь світ навколо неї. «Дівчина- коломийка», жартома називає її Данило. Аліна переймалася спочатку, чи не запросить бува Морва до себе на свято Світлану. Тепер розуміє, що її припущення хибне. То не Свєтчин світ, але й не зовсім Алінин, теж це розуміє. Гості вдягнені як-небудь. Хто в джинсах, хто в шортах, без гламуру Аліна не виділяється. Усі свої!

Аліна вітає Морву, бажає, дарує, цілує. Сідають за стіл на кухні. Менше всього хочеться йти в кімнату. Твереза людина серед напівп'яних і збуджених — то правдиво стихійне лихо. Морва ледве впрошує Аліну випити за її здоров'я. Аліна тільки трішки пригублює вино. Поговорити з Морвою не вдається, тому що та весела хвиля, яка панує у квартирі, підхоплює «новонароджену» і несе в центр подій, де несамовито горланить музика, тягне тютюновим димом і не лише ним. Аліна бере в руки ніж і береться до нарізання закусок, які стрімко тануть на святковому столі.

Відчуває тут себе чужою. Видається, що сама Морва не дуже добре знає тих, кого позапрошувала. Аліна цікаво спостерігає за тією катавасістихією, що шумує в стінах квартири. З балачок розуміє — забава триває давненько, ще з третьої години. Її прихід о сьомій — це надто пізно. Раптом компанія вирішує пройтися нічним Львовом. Затісно в стінах квартири, затісно. І всі одноголосно постановляють сходити на Високий Замок. Морва вмовляє Аліну йти з ними. Та Аліні зовсім не хочеться, думки про Марту не дають спокою, і вона вирішує схитрувати: «Слухай, Морвочко, а якщо хтось з ось таких припізнілих гостей, як я, вирішить прийти, а тут — замкнено? Негарно вийде. Тож давай я ліпше зачекаю, попантрую квартиру. У тебе ж є ще один ключ, правда?» Морва чомусь на диво швидко погоджується з «розумними аргументами коліжанки». Бо ту й так не перепреш. Усі радісною та п'яною юрбою, завантаживши пляшки-закуски в наплечники, вирулюють із квартири, останнім виходить добряче захмелілий Данило:

— Ми до ранку не вернемося, факт! Ще потім підемо по кафешках, на діскар. Замкнеш хату, ключі у дверях. У нас є запасні. Зря не йдеш із нами. Ти, Аліно, тіпа монашка.

— Щось таке. Даниле, я не розумію. Морвині сусіди! Невже вони такі сумирні?

— Не боїсь, Аліно! Літо! Декого дома банально нема, на морях-океанах, як і Морвині батьки, дехто в селі, декого довелось підкупити. Всьо чотко! Не парся! Може, таки підеш? Га? Ну нє, то — нє! Та щось мені підказує — тобі не буде нудно, — і Данило старається явно підморгнути Аліні, та від перебраного очі розбігаються в різні боки, тоді він притуляє палець до уст, — тільки ша, нікому, я ж тобі пробовкався, ша.

Данило, похитуючись, виповзає з квартири.

Що він мав на увазі? Звичайнісінька маячня напівп'яного художника.

У добротній Морвиній трикімнатній квартирі жахливий шарварок. Батьки в Туреччині, а в доньки свято… Знали би батьки! Уперше лишили доньку саму. Під ногами валяються пусті пляшки, недопалки, шматки ковбаси. В одній із кімнат стіл повністю захаращений брудним посудом та їжею. Тут був прийом! В іншій, ніби вітальня, організоване дискополе. Ось вона вимкне музику і піде додому. У кімнаті напівтемрява, тільки хрипить втомлено дівідішник. Раптом Аліна розуміє — вона в танцкімнаті не одна. У глибині доволі просторого помешкання, за площею, як дві її майстерні, на дивані на тлі вікна вимальовується чиясь тінь. Зрозуміло хтось так набрався, що, очевидно, сидячи заснув. Аліна на телевізорі намацує дистанційку і вимикає музику.

— Привіт! — чує в себе за спиною, якраз із того місця, де видніється темна постать.

То голос Кажана. Щось запускає серце в шаленому ритмі, і воно починає стрімкий біг. Хвиля незрозумілих змішаних почуттів накриває її з головою. Вона мовчить, не знаючи, що сказати, побачити його тут Аліна не сподівалася. Чи сподівалася? Ось, що мав на увазі Данило, говорячи — «тобі не буде нудно».

— Привіт, Алінко! — линуть повторно слова, на цей раз вона бачить, що людина звелася на ноги і простує до неї.

Дівчина наполохано робить кілька кроків у бік дверей. Пляма з освітленого коридору падає на хлопця, який стоїть саме в центрі тієї плями. Кажан ніби трішки змінився. Чи то від світла, чи від тіней, які створює світло, його обличчя здається надто блідим, очі ще темнішими.

— Не втікай, будь ласка! Якщо вирішиш піти — іди, я тебе не затримую. Не маю права. Лишень вислухай! Можливо, я