Олександр Боргардт - Аналітична історія України

переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.

Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену-нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке-хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.

Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта-хан (1291–1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, і Ногай наклав головою.

Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.

* * *

З приводу вельми старої назви «Галич і Лодомер», яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, «народною етимологією», але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я «Володимир» роз’яснюється в цьому підході мало не як «Властєлін Міра», дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я «Мирослав (або Мирослава)» буде тоді щось, як «Слава Світу», але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.

На жаль, народна етимологія була взята на озброєння російською наукою, як невігласною, так шовіністичною, а тому й варто буде нам тут розібратися, нарешті, з іменами.

Бо, слов’янські імена складалися насправді не на російському мовному субстраті, а на дуже старих: балтицькому, ґотському та гунському. Кимеріяни балти з’явилися у нас десь більше, як 4000 років тому, ґоти (разом із іншими скитами) десь за 2800–2700 років тому, а наймолодші (у нас!) гуни, – десь 2100 років тому.

Отже, почали. «Слав» – то буде від ґотського Leif – життя. Ґоти, піднімаючи келихи на застіллях, проголошували: s’leif! – «хай живе!» – звідси йде пізніша «слава» та все, що з цим пов’язане. Так само, mаr, mer, mir – означає просто: більше. Vald – то балтицьке «сила», та ім’я Вальдемар, від якого і походить, правдоподібно, наш Володимир, то ім’я – побажання: «Більше Сили!», а жодного відношення до володіння світом, зрозуміло, – не має: то все дурні вигадки сучасності. А імена Мирослав (або ж Мирослава) – не мають нічого спільного зі «Славою Світу», а надавалися, можливо, із сугестивною ціллю, маляткам, які з’являлися на цей світ, так би мовити, слабішими від норми: «Більше Життя!»

Слово Лодомер ми теж виводимо від Володимира, так він і звався був, центр старого князівства поруч із Галичем, але… Можливо, що ми тут зтикаємось з іменем, яке не мало нічого спільного, ні з офіційною, ні з нашою версією Володимира. А, чимось взагалі новим. Мадярські слова lagу (ладь – м’який) або дієслово lagуit (ладьіт – м’якшити, пом’якшувати), які можуть бути спільними з відповідними гунськими, а також наші українські слова – лад, ладити, – наводять на певну думку. Бо, могло колись у нас бути старе ім’я, не тотожнє Вальдемару (Володимиру), а – до певної міри протилежне йому за змістом: Ладимир, Ладомер, – «Більше Ладу» (або – м’якості). Від якого вже й пішли збережені мадярами назви: Лодомер, Лодомерія.

Це підкріплюється тією обставиною, що у мадярській мові чужі (а, може й не так чужі) назви зберігаються дещо точніше, ніж у нас. За прикладами – далеко не ходити. Печенігів вони називали (і називають) besenyok (бешеньок), що абсолютно точно передає їх власну, тюркську назву: беш-ень – п’ять народів.

8. Україна та Росія

Тут ми дійшли ще одного важливого пункту досліджень: а, хто ж то є вони, Україна та Росія? – та, які у них взаємовідносини?

Походження російської державності у сучасній російській історії – жодних сумнівів не викликає. Наприклад, така собі «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – рекомендує себе у такий спосіб:

Пропонована читачеві книга містить стислу розповідь про найбільш видатні події та основні етапи історії нашої країни – від виникнення Древньої Русі, до наших днів.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 6)

Або, дещо далі (наведемо ще раз):

Велика держава середньовічного світу Древня Русь… Слов’яноруси – подніпровські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та северські вятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на власній землі. Відбиваючи набіги скандинавських піратів із півночі, хозар та кочовиків-печенегів з півдня, вони поступово сплотилися до X ст. у величезну державу під рукою великих князів і бояр «матєрі городов русскіх» Києва, а також підвладних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська…

(теж там, с. 13)

Ну, одне слово, як годиться – «дрєвнєрусскоє государство». Або гра на слівці: «Русь – русскій», хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – «Россія»; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: «Якби не ми, то як вас величать?» (Л. Костенко). Такі є справи з державою.

Що ж до українців… Спочатку А. Сумароков, що наприкінці XVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: «…інша країна, інший нарід…» Потім, за Ніколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ,