Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

коли поглянула зараз на тую кахлину: доведеться нині проводжати до Москви й середульшого, Омелька, котрого вона любила з трьох братів найдужче…

Усе це малювала дівчина, коли їй було сумно, а їй сумно бувало здебільшого. А коли зрідка заходила хвиля весела чи сердита, вона ліпила з глини й зазирно розмальовувала, перед тим як випалити в горені, кумедні та химерні постаті: і пихатого німця, і блазнюка з вистави, і п’яного дячка, і свого батенька, коли той сердиться, і знов — того ж таки Мамая, коли кохана гнівалась і заочі починала кепкувати з його куценької статури, та й ліпила з глини свого Козака ще куцішим та круглішим, з коротшими ногами, з більшим черевцем.

42

На всі ті череп’яні цяцьки й витріщався Михайлик, і Явдоха вже не тягла його так наполегливо далі, бо йти ж їм у цьому городі не було куди, і вони ще довгенько простовбичили б над горшками, коли б Лукія, ще сердита на вередливого дядечка, не помітила, що якась паніматка, перекидаючись глузливим словом із витрішкуватим синком своїм, занадто довго стирчить перед очима.

— Чого сопеш? — сердито спитала гончарівна в парубчака, який на всі мамині кпини з того дядька, що купував макітру, не посміхнувся навіть краєм ока. — Чого сопеш? Купуй щось. Хоч би й оцю ось мисочку…

— Порожня миска не вабить писка, — відповів хлопчина. І рвонувся далі: — Ходімо, неню! — І рушив. Але так незграбно, від збентеження, що зачепив ногою якусь полив’яну гладишку й ненароком її настоптав.

Матінка ахнула.

Хлопець спинився.

Наче знову впав у рівчак.

Наче знову розбив собі носа.

Збентежений Михайлик мацав по кишенях, хоч там давно вже не було ні шеляга: платити за розбитий горщик, звісна річ, було нічим.

Гончарівна ж ніби й не помітила того розтоптаного гладунця.

Аж Явдоха образилась:

— Чи ти не бачиш: мій хлопець тобі шкоди наробив!

— Не бачу, — посміхнулась Лукія.

— Чому ж не бачиш?! — І з гідністю сказала: — Ми заплатимо.

— Сьогодні ж! — переконано докинув Михайлик.

— Сьогодні? — здивовано прохопилось у матінки.

— Сьогодні, — повторив Михайлик. — Чи ж ви забули, мамо, про циганку?

— Дитина! — кивнула мати до Лукії, не дуже й молодшої за неї саму, бо ж гончарівна давно вже ходила в старих дівках.

— Ходімо, неню, — знову рвонувся синок.

— Черепки від шкоди позбирав би, — не без докору звеліла синові Явдоха.

І наш Кохайлик, червоніючи, мусив збирати череп’я з ненароком розтоптаного глека і, не знаючи, куди все подіти, ховав собі в пусту кишеню.

А Лукія обережно запросила матінку:

— Сідайте-но, тітко, сюди під воза, в холодок.

І паніматка, смертельно стомлена, таки присіла біля дівчини.

— Пополуднуймо разом, — ще обережніше запрошувала гончарівна.

Проте Михайлик ще впертіше тяг зморену матінку далі:

— Нумо ж!

— Куди це ви так поспішаєте? — запитала Лукія.

— Нема куди нам поспішати, — зітхнула Явдоха.

— Без притулку тиняєтесь? — просто спитала гончарівна.

— Без прихилища, — кивнула неня. — Війна ж, бач…

І матінка, сівши під возом у холодку, задумалась.

Над долею своєю.

Над долею рідного краю.

І такий же сум, терпкий і тихий, оповив їй чоло, що, на матір глянувши, хто простіший — зітхнув би: «Не жур мене, моя мамо», а хто одукованіший, бурсак який-небудь, згадав би щось таке із Святого Письма, з євангеліста Марка: «тяжко сумна душа моя», а Лукія, щоб так не журилась наша паніматка, намагалась розговорити її та втішити.

— Роботи шукаєте? — допитувалась стара дівиця.

Роботи.

— Ти коваль? — звідалась вона в Михайлика.

— Звідки ти знаєш? — зачудовано спитав той.

— Руки твої бачу.

— А-а… Але чого це ти до мене причепилась?

— Чи я ж тебе не вчила чемності?! — охнула паніматка.

— Он там, у вишгороді, — повела рукою гончарівна, — над містом, бачиш, на горі — чорні руїни монастиря? Бачиш?

— Бачу, — сердито кивнув Михайлик.

— Отією вулицею як підете, прямісінько в монастир…

— Навіщо він мені? — здивувався Михайлик.

— Там, попід мурами, кузня.

— Та й що?

— Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення — Іванище… Сходіть-но!

— Чого? — спитав Михайлик.

— Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. З моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!

— Спасибі, сердита дівчино, — подякувала Явдоха, підводячись. — Вклонись-но, синку!

Михайлик, як годилося, вклонився.

— Ходім, — і неня знову взяла сина за руку, і вони рушили.

— Куди притьмом? — спитала гончарівна.

— Як то куди? — здивувався Михайлик.

— Роботи питати, — додала й матінка.

— Пополуднуймо ж! — нагадала дівчина, про що можна було й не нагадувати, так їм хотілось їсти.

Але Явдоха сказала:

— Ми ж оце тільки поснідали, — і, вклонившись Лукії, спитала: — А де ж тебе шукати, дочко? — і, ніяковіючи, зашарілась, як дівчинка: — Заборгували ж ми тобі за розтоптаний глечик. А куди принести?

— Коло церкви спитаєте: де живе гончар Саливон Глек?

— Дочка?

— Наймичка не наймичка, дочка не дочка, а він кращий мені за рідного батька! — і запросила: — Приходьте-но, ненько, ночувати сьогодні, якщо в тій кузні вам не пощастить.

— Храни Бог тебе, серденько, — поблагословила Явдоха і потягла синочка далі, бо тепер уже мали вони куди спішити, треба ж було мерщій знайти будь-який заробіток, бо ж над їхнім сумлінням висів тепер який не який, а борг. — Бувай здорова, доню!

Але дівчина вже не чула того, бо перед нею знову став, десь покинувши свого лисого бузівка, той самий опецькуватий дядечко, схожий на пана Пампушку, і знову почав розглядати макотерті.

43

Розлючена його поверненням, Лукія знову була схопилась за якесь горнятко, щоб жбурнути в нахабу, хоч уже й роздивилася, що це — не гречкосій, хоч не був він і паном, — вона вже й замірилась тим горнятком, коли дядько хутенько вклонився дівчині й спитав:

— Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! — і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.

Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її в прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів) молодика видатної вроди.

— А що? — спитав той.

— Макітру, — ледве буркнув товстий дядечко.

— А де?

— Ось тут, — кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп’яну озіяку, видно, було нелегко. — Піду… — буркнув товстун, відходячи.

— З Богом!

— Скоро й початок кумедії.

— А скоро.

І вони розійшлись.

Той, з макітрою, посунув далі.

А молодик спинився біля Лукії.

— Сестро, — покликав він.

— Це ти? — зраділа дівчина.

І на всі боки озирнулась.

— Тато не веліли з тобою й розмовляти, —