Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повітря, і Євпраксія відчула, що й сама мовби сповнюється тої чистої блакиті, занурюється в неї, опускається у вічно блакитний світ Італії, де, може, знайде полегкість для своєї зболеної душі.

Імператор не зустрічав Євпраксії. Визначено їй зупинитися двором у Вероні, двір Генріха був у Падуї, але самого імператора там ніхто не знайшов би, бо він десь брав ще одне італійське місто або ще один замок. На чорних шляхах війни пізнав Генріх, що таке влада, держава, імперія і життя людське, вірив тільки у війну — більше ні в що. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удару! Зло називай завжди злом і не давай спокою своїм ворогам. Рідко добуває собі маслак вовк, дрімаючи, і перемогу воїн, коли спить.

Імператор вів свою війну, і не було сили, яка б одірвала його від того заняття. Билися за якийсь горбик землі або за рівчак, билися вперто й запекло, гинуло багато люду, а імператор посилав туди ще більше, бо його супротивники теж намагалися послати більше, ніж було вбито, горбик або рівчак безліч разів переходили з рун у руни, і якось нікому не приходило на розум: що вони здобувають або що втрачають? Хіба що шукають чужих та своїх нещасть — і більше нічого.

Дивно було, що імператор так нетерпляче домагався переїзду жони до Італії, коли ж вона подолала Велетенські гори, то відразу чи то вспокоївся, чи збайдужів, що не зміг відірватися від своєї війни і бодай для повітання зустрітися з імператрицею. Євпраксія не переймалася цим, навіть зраділа, що не треба їй витрачати сили ще й на розмови з тим зненавидженим чоловіком, але для оточення неувага імператорська стала мовби злою прикметою, і розтривоженість запанувала у Вероні від першого дня перебування там імператриці.

Ще не відала Євпраксія, що судилося їй бути в цьому місті кілька найтяжчих літ її життя, зазнати тут неволі й найбільшої безнадії. Коли б знала, то, може, зненавиділа б те лгісто відразу, а так — роззиралася цікавим оком, жадібно вбирала всі барви й форми нового світу, раділа сонцеві, безмежності неба, громаддям гір, що замикали кам'янисту рівнину, деревам, квітам, тваринам.

Голубе півколо гір зоставалося позаду, коло їхнього підніжжя спокійно темніли прозорі води озера Бенако, чисті джерела з шумом спадали в озеро а гір, десь попереду, із кам'янистих долин каламутними валами котилася навстріч подорожнім спека, але мовби розбивалася об вугласті вежі кріпості Песк'єра, поставленої на березі озера. Власне, вже від Песк'ери починалися володіння Верони; кожен камінь, кожна знесена в небо вежа належала містові, до якого їхала Євпраксія, належала йому й залежала від нього. Земля тут була суха, пропечена сонцем, спалена й злиняла, щось ніби мертве було навіть у зелені дерев, позбавлених соковитості, вражав камінь — сухий, без мохів, без вологої землі під ним, невеличкі городки й поодинокі кріпостиці кострубатилися вежами, високими, тонкими, дивно гранчастими. Тут не було замків круглих і опецькуватих, як налиті пивом по саме горло германські барони, тут панувала вугластість, чотирикутність, люди, які виїхали навстріч для супроводу імператриці, теж відзначалися висушеністю, мали на лицях смаглявість, здавалося, обпечені не лише зовні, а постійно палені вогнем ізсередини.

Що далі вглиблювалася в італійську землю Євпраксія, то більше й дужче гнітили її оті дивні вежі, що виростали звідусюди. Кожен багатий феодал ставив тут вежу як знак могуття. Імператриці перелічувано роди, які мають свої вежі тут і по всій Романії й Тоскані, і в Тревізській марці, і в Лаціумі: Скала, Каррара, Вісконті, Соффредінгі, Торкарезі, Убальдіні, Герардінгі. Хіба всіх перелічиш? Імператор брав городи й замки, мав би руйнувати вежі за непослух їхніх власників, але не робив цього, бо вежі згодяться то для оборони, а то для в'язниць, бо імператори завжди оберігають в'язниці дбайливіше за людей.

Верона ховалася в глибокій долині ріки Адідже. Закрут коричневих несамовитих вод Адідже зміїстим стиском охоплював зубчасті стіни й вежі города. Рожевів камінь будівель, золотисті відсвіти кидали високі дзвіниці церков, клекотіла вода довкола тяжких кам'яних опор римського мосту, що поєднував місто з пагорбом Сан-П'єтро. Непробивні стіни вінчали пагорб Сан-П'єтро, суворі вежі стерегли імператорський палац, збудований, як і вся кріпость, не знати й ким: чи ще Цезарем, який дарував колись веронцям титул римських громадян, чи королем готів Теодоріхом, чи лангобардським королем Албуїном, які обирали Верону своєю резиденцією. Генріхові теж Верона припала до серця найбільше і саме тому, як пояснював він у посланні до своєї жони, він побажав, аби це місто стало гідним місцем для перебування імператриці в цій землі на той час, поки імператор зайнятий буде своїми військовими трудами.

Коло підніжжя Сап-П'єтро яскравіла на сонці велетенська біла підкова римського амфітеатру. Білі кам'яні лави, несміливі кущики мирта між каменем, уламки прикрас, мармурові звалища аж до самого берега Адідже і зненацька з-за тих звалищ просто назустріч супроводу імператриці викотилося несамовите юрмище голих людей.

Стрибали по камінню, вив'юнювалися між поодинокими кипарисами, гнали навпростець, мчали навперейми один одному, мовчки, затято, в дикому, незбагненному шаленстві — хто, звідки, куди? Навіть незворушний абат Бодо, який тримався своїм конем неподалік від лектики, в якій несено імператрицю, не зміг утримати свого здивування і пробурмотів майже вголос: «Чи з пекла, чи в пекло поспішають ці смертні?»

Євпраксія розширеними від жаху очима дивилася на знавіснілих бігупів, від такого видовища можна було збожеволіти, бо ж нагадувало воно оте страшне збировисько в Крипті нічного собору, де навіки збезчещено її чисту душу, де зганьблено Журину, де потоптано всі святощі, які збирала в своїй душі від народження і оберігала пильно й дбайливо. «Вільтруд! — простогнала вона. — Не дивися! Заплющ очі! Відвернися!» А сама вже падала в непам`ять, світ їй ішов у круговерть, усе замикалося в безвиході. Ганьба, сором, кінець усьому.

Веронці, які супроводжували імператрицю від Песк'єри, трохи збентежені цією несподіванкою, пробували розповісти про тих голяків. Бо в тім нічого нема лихого, самий сміх. Щороку тут влаштовуються такі змагання бігунів з неодмінною умовою: бігти мають лише голі. Переможець отримує штуку зеленого сукна. Його просто урочисто загортають у зелене сукно — то вже й гумор. Той, хто прибіжить останній, одержує півня, якого (таки ж голим!) має нести в город по римському мосту Понте П'єтра. Багато сміху з цього, бо веронці люблять сміятися. Хай їхня величність належно поцінує цю здатність ве-ронців.

Юрмисько пробігло, мовби нічого й не було, а в Євпраксії тремтіла кожна жилочка від щойно баченого й знов