Еміль Золя - Завоювання Плассана

— Це, безперечно, мало, але, може, це відверне небезпеку? — спитала вона в смертельній тривозі.

— Сто франків, сто франків, — повторювала Олімпія. — Ні, ні, він не задовольниться ста франками.

Марта була в розпачі. Вона присягалася, що не має більше. Вона так забулася, що розповіла про маленькі чаші. Якби вона була не купила їх, вона могла б дати триста франків. Очі пані Труш загорілись.

— Саме триста франків він і вимагає, — сказала вона. — Знаєте, ви значно більшу послугу зробили б братові, коли б не дарували йому цих чаш, які до того ж залишаться в церкві. Ах, скільки чудових речей подарували йому дами в Безансоні! І він не став від того багатшим. Не даруйте йому більше нічого, це просто крадіжка. Радьтеся зі мною. На світі є стільки нікому не помітних злиднів! Ні, ста франків аж ніяк не вистачить!

Поплакавши і поремствувавши отак з півгодини і упевнившись, що Марта справді має тільки сто франків, вона таки взяла їх.

— Я відішлю їх, щоб цей чоловік почекав, — промовила вона, — але він не на довгий час дасть нам спокій… І, головне, я благаю вас, не кажіть про це братові, ви уб’єте його… Краще щоб і чоловік мій не знав про ці наші маленькі справи; він такий гордий, що накоїть усяких дурниць, аби тільки розквитатися з вами. Ми, жінки, завжди можемо порозумітись.

Марта була дуже щаслива, що позичила ці гроші. Відтоді у неї з’явилася нова турбота: відвертати від абата Фожа, так щоб він і не запідозрив нічого, небезпеку, яка йому загрожувала. Вона часто ходила нагору до Трушів, проводила там цілі години, шукаючи разом з Олімпією засобів для сплати боргів. Та розповіла їй, що чимало прострочених векселів підписані абатом і що скандал буде страшенний, якщо вони будуть надіслані судовому виконавцеві у Плассан. Цифра боргу була така велика, що довго вона відмовлялася її назвати і тим дужче плакала, чим більше Марта наполягала. Нарешті одного дня вона назвала її: двадцять тисяч франків. Марта аж похолола. Ніколи їй не зібрати двадцять тисяч франків. Втупивши очі у простір, вона думала про те, що лише після смерті Муре зможе розпоряджатися такою сумою.

— Я кажу так, приблизно, — поквапилася додати Олімпія, занепокоєна похмурим обличчям Марти. — Але ми були б дуже раді, якби могли виплатити борг протягом десяти років невеличкими внесками. Кредитори чекатимуть скільки завгодно, аби тільки вони знали, що одержуватимуть гроші регулярно. Дуже прикро, що ми не можемо знайти особи, яка мала б до нас довір’я і позичала б нам потрібні суми…

Це стало постійною темою їхніх розмов. Олімпія часто говорила про абата Фожа, якого, здавалось, дуже любила. Вона розповідала Марті різні інтимні подробиці про священика: він боявся лоскоту; не міг спати на лівому боці; на правому плечі в нього була родимка, що в травні робилася червоною, як справжня ягода. Марта всміхалася, їй ніколи не набридало слухати про ці дрібниці, вона розпитувала молоду жінку про її дитинство, про дитинство її брата. А коли знову поставало питання про гроші, вона мало не божеволіла від свого безсилля чим-небудь допомогти; вона дійшла до того, що гірко скаржилася на Муре, і Олімпія посмілішала й почала при ній звати його «старим скнарою». Часом вони сиділи ще нагорі за своїми розмовами, коли Труш приходив із своєї канцелярії; вони одразу замовкали, міняли тему. Труш поводився цілком пристойно. Дами-патронеси Притулку пречистої діви були дуже ним задоволені. Його ніколи не бачили у міських кав’ярнях.

Тим часом Марта, щоб допомогти Олімпії, яка не раз казала, що викинеться з вікна, доручила Розі віднести до тандитника деякі непотрібні речі, що стояли по кутках.

Спочатку вони ще боялися і виносили за відсутності Муре тільки поламані столи та стільці, а далі взялися до коштовніших речей — почали продавати фарфор, дорогоцінності, все, що могло зникнути так, щоб не дуже було помітно. Зони стали на хибний шлях і кінець кінцем повиносили б і необхідні меблі, залишивши самі голі стіни, якби Муре одного дня не обізвав Розу злодійкою і не пригрозив їй поліцейським комісаром.

— Я — злодійка? Пане! — закричала вона. — Думайте про те, що ви говорите… Це все через те, що ви бачили, як я продавала панину каблучку. То була моя каблучка, пані мені її подарувала, пані не така скупердяга, як ви. І як не соромно вам, що ви тримаєте вашу бідолашну дружину без жодного су! У неї немає в чому вийти. Цими днями я своїми грішми заплатила молочниці… Ну, добре! Дехай, я продала каблучку! Ну то що з того? Хіба це не її каблучка? Вона має право продати її, коли ви їй в усьому відмовляєте. Бувши нею, я продала б і будинок, чуєте? Весь будинок! Мені боляче бачити, що вона ходить гола, як жебрачка.

Тоді Муре завів найпильніший нагляд: він позамикав усі шафи і забрав ключі. Коли Роза йшла з дому, він недовірливо дивився на її руки; він мацав її кишені, коли йому здавалося, що з-під спідниці щось підозріло випинається. Він викупив назад речі у тандитника, поставив їх на місце, обтирав з них порох, підкреслено обережно з ними поводився на очах у Марти, щоб нагадати їй про те, що він називав «Розиними крадіжками». Ніколи він не зачіпав її прямо. Особливо допікав він їй однією карафкою з гранчастого кришталю, яку куховарка продала за двадцять су. Роза повинна була, хоч перед тим запевняла, що розбила її, щоразу подавати на стіл цю карафку. Одного ранку, доведена до нестями, вона кинула її на підлогу перед ним.

— Тепер, пане, вона таки справді розбилась, правда? — мовила вона, сміючись йому просто в вічі.

І коли він сказав, що вижене її геть, додала:

— Ану спробуйте!.. Двадцять п’ять років я служу у вас, пане. Пані піде разом зі мною.

Доведена до краю порадами Рози і Олімпії, Марта нарешті збунтувалася. Їй конче треба було п’ятсот франків. Вже цілий тиждень Олімпія ридала, запевняючи, що, коли вона не матиме на кінець місяця п’ятисот франків, про один з підписаних абатом Фожа векселів буде надруковано в плассанській газеті. Оці слова про можливість надрукування в газеті, страшна загроза, що її Марта не зовсім виразно розуміла, перелякала Марту і спонукала її зважитись на все. Увечері, лягаючи спати, вона попросила у Муре п’ятсот франків. Він дивився на неї вкрай приголомшений, а вона почала тоді говорити про п’ятнадцять років свого цілковитого