Еміль Золя - Завоювання Плассана

на харчі; вино, олія, сушені овочі та фрукти були свої. Куховарка повинна була якось дотягувати до кінця місяця, щоб не довелося докладати своїх грошей. А Марта не мала нічого; він залишав її без жодного су. Вона мусила домовлятися з Розою, щоб заощадити собі із ста місячних франків бодай десять. Часто вона не мала навіть черевиків і змушена була йти до матері, щоб позичити в неї грошей на сукню або на капелюшок.

— Але ж Муре зовсім з’їхав з глузду! — кричала пані Ругон. — Не можеш же ти ходити гола. Я поговорю з ним.

— Я благаю вас, мамо, не робіть цього, — відповідала Марта. — Він вас ненавидить. Він поводитиметься зі мною ще гірше, коли довідається, що я вам розповідаю про такі речі.

І, заплакавши, вона додала:

— Я довго його захищала, а тепер мені вже несила мовчати… Ви пригадуєте, як він не хотів, щоб я хоч один крок ступила на вулицю. Він замикав мене, він поводився зі мною, як з річчю. А тепер він став таким жорстоким тому, що я вирвалась з-під його влади і ніколи більше не погоджусь бути для нього служницею. Це людина без віри, без серця, егоїст.

— Він не б’є тебе принаймні?

— Ні, але й це прийде. Зараз він тільки в усьому мені відмовляє. Ось уже п’ять років, як я не купила собі жодної нової сорочки. Вчора я показала йому старі, вони вже зовсім зношені, на них стільки латок, що мені соромно їх носити. Він подивився, помацав їх і сказав, що вони чудово доживуть до того року. У мене й одного сантима немає, я мушу мало не з сльозами випрохувати у нього двадцять су. Цими днями я позичила у Рози два су, щоб купити ниток. Мені доводиться штопати рукавички, які розлазяться по всіх швах.

І вона розповіла ще десятки інших подробиць: як вона сама зашиває дратвою дірки на черевиках, миє в чаї стрічки, щоб освіжити капелюшок, замащує чорнилом побілілі шви на єдиній своїй шовковій сукні, щоб не видно було, як вона зносилася. Пані Ругон співчувала, радила їй збунтуватися. Муре — справжня потвора. Як казала Роза, скнарість його дійшла до того, що він став рахувати груші да горищі, грудки цукру в буфеті, перевіряв запаси в коморі і сам доїдав скоринки вчорашнього хліба.

Найбільше Марта страждала від того, що нічого не могла жертвувати на церкву св. Сатюрнена; вона загортала у папірці монети по десять су і ховала їх для недільної обідні. Коли дами-патронеси Притулку пречистої діви приносили в дар собору якусь кадильницю, або срібний хрест, чи корогву, їй було соромно, і вона удавала, що нічого не знає про їхній намір. Всі дами уже жаліли її. Вона обікрала б свого чоловіка, якби знайшла ключ від його письмового стола — так їй хотілося прикрасити церкву, яку вона палко любила. Її мучили ревнощі зрадженої жінки, коли абат Фожа користувався чашею, подарованою пані де Кондамен, а в ті дні, коли він правив обідню перед вівтарем, вкритим вишитим нею покровом, її охоплювало почуття глибокої радості, вона вся тремтіла в палкій молитві, наче під руками священика була якась частка її самої. Їй хотілося, щоб якась каплиця належала тільки їй; вона мріяла витратити на неї багато грошей, замкнутися в ній і приймати бога у себе, тільки для себе самої.

Вона ділилася з Розою оцими своїми мріями й жалями, і та примудрялася добувати для неї гроші.

Цього року вона приховала найкращі фрукти і продала їх; згодом вона звільнила горище від цілої купи старих меблів, продавши їх. Нарешті їй пощастило зібрати триста франків, які вона й передала урочисто Марті. Та поцілувала стару куховарку.

— Ах, яка ти добра! — сказала вона, звертаючись до неї на «ти». — Але чи ти певна принаймні, що він нічого не помітив?.. Я нагледіла цими днями на вулиці Ювелірів дві маленькі чаші з карбованого срібла, просто чарівні, вони коштують двісті франків… Ти мені зробиш послугу, правда? Я не хочу їх купувати сама, бо хтось може побачити, як я входжу в крамницю. Скажи своїй сестрі, хай вона їх візьме, принесе вночі і передасть тобі через кухонне вікно.

Купівля цих двох чаш перетворилася для Марти на справжню таємну пригоду, і вона мала від цього велику втіху. Три дні вона ховала їх у шафі з білизною і, коли передавала їх абатові Фожа в ризниці, вся тремтіла і ледве могла вимовити слово. Він лагідно посварив її. Він не любив подарунків, про гроші говорив із зневагою сильної натури, якій потрібні тільки влада і панування. Протягом тих перших нужденних років, коли вони з матір’ю жили на хлібі й воді, йому й на думку не спадало позичити у Муре хоча б десять франків.

Марта знайшла надійну схованку для тих ста франків, що лишилися в неї. Тепер і вона зробилася скупою; вона міркувала, на що витратить ці гроші, і щоранку купувала в думках якусь нову річ. Поки вона отак вагалася, Роза повідомила її, що пані Труш хоче поговорити з нею наодинці. Олімпія, яка годинами стовбичила на кухні, стала близькою приятелькою Рози і частенько позичала в неї по два франки, щоб не підніматися до себе на третій поверх, коли вона нібито забувала свій гаманець.

— Підніміться до неї, — додала куховарка, — вам там зручніше буде поговорити… Вони хороші люди і дуже люблять пана кюре. Багато вони зазнали лиха, знаєте. Чого тільки не розказала мені пані Олімпія, — просто серце крається від жалю!

Марта застала Олімпію в сльозах. Вони надто добрі люди, усі завжди зловживали їхньою добротою; і вона почала розповідати, які у них в Безансоні були справи і як через шахрайство свого кампаньйона вони залізли в борги. Найгірше було те, що кредитори не хотіли більше чекати. Вона щойно одержала дуже гострого листа, в якому їй погрожували написати в Плассан меру і епіскопові.

— Я ладна все витерпіти, — додала вона, ридаючи, — але я голову свою віддала б, тільки щоб мій брат не був скомпрометований. Він і так уже дуже багато зробив для нас; я не хочу нічого йому говорити, він небагатий і тільки мучитиметься даремно… Боже мій, що робити, щоб ця людина не написала сюди? Нам лишається тільки вмерти з сорому, якщо такий лист надійде в мерію або до єпархіального управління. Я знаю свого брата, він цього не переживе.

У Марти теж набігли на очі сльози. Вона пополотніла і стискала руки Олімпії. Потім, хоч