Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

уявляю, яка в червоних паніка! Вони, напевно, очухатися не можуть, не те що чинити опір. Адже в місті майже не лишилося військ!

— Так-то так, а все ж… Принаймні перечекаємо де-небудь тут…

— А я кажу, їдьте прямо!

Проте Олексій вже гнав дубок до плавнів. Метрів за сто від того місця, де його колись. знайшов Володя Храмзов, човен врізався в комиш.

— Зараз же вибирайтесь звідси! — розгнівалася Діна, — Я не хочу чекати ні хвилини!

— Слухайте, — похмуро сказав Олексій, — зараз я відповідаю за вас!

Ламаючи комиш, він повернув човен так, щоб з носової банки було видно пристань.

— Навіщо ви мене вивезли з острова? — Діна сердито стукнула кулачками. — Навіщо ви це зробили? Для чого тут час гаяти?

— Зараз поїдемо. Тихше!

Олексій уже зрозумів, що смагінців відбили. Перестрілка почала стихати і ніби віддалялась. Тепер можна було їхати далі. Але в нього виникла інша думка. Поки Діна ні про що не догадувалася, він хотів ще дещо з'ясувати…

Олексій сів ближче до неї.

— Потерпіть трохи, — сказав заспокійливо. — Обережність не завадить… Я, до речі, хотів у вас спитати про одну річ…

— Альошо, їдьмо! — попросила Діна.

— Зараз. Діно, хто той чоловік, що привіз нам машину, огрядний такий? Щось знайоме…

— Той, що приїздив на пошту? Ви ж казали, що вперше бачите його!

— Правильно, казав. І збрехав… — У неї від здивування злетіли вії. — Так, збрехав, сам не знаю чому. Як його прізвище?

— Та навіщо це вам?

— Я поясню…

Охоплена раптовим підозрінням, вона повільно похитала головою.

— Не знаю…

— Добре, я вам скажу, тільки не приховуйте, якщо правильно, адже могло й здатися… Пам'ятаєте, я вам розповідав, що в мене є сестра, яку я так і не зміг знайти в Херсоні. Її звуть Катериною, Катею… Вона замужем, її чоловік — Глущенко Павло Никодимович!.. — насилу видавив Олексій останні слова.

В міру того, як він говорив, довгі брови Діни підіймалися все вище і вище.

— Ви жартуєте!

— Ні, не жартую.

— Матінко моя! Альошо, чого ж ви мені раніше не сказали! Ну, звичайно, це Глущенко! Треба ж такий збіг!..

Дивна це була істота! Можливість повідомити йому приємну новину так захопила її, що вона, здавалося, забула навіть про своє бажання негайно їхати далі.

— Збожеволіти можна! Чому ж ви мовчали? Ви — родич Глущенка! Та це ж для вас найкраща рекомендація!

Олексій похмуро гмукнув.

Нічого не помічаючи, вона цокотіла:

— Я б уже давно могла вас звести! А втім, що я говорю, звідки вам було знати! Глущенко — цілком наша людина, випробувана, вірна! Він дуже багато зробив для. спільної справи. Адже це завдяки йому ми весь чад підтримуємо зв'язок з Кримом! У минулому році він брав участь в організації повстанського українського загону — він же за переконаннями «жовто-блакитний» — в районі Катеринослава. Їх розбили, і він перебрався сюди.

«Ач яку діяльність розгорнув родич! — подумав Олексій. — Хто б міг подумати!..» А Діна продовжувала викладати про нього все нові й нові відомості.

— Він купив будинок на хуторі верст за десять від Олешок. Місце затишне, розташоване далеко від шляхів. У нього ж головна явка для тих, хто приходить звідти, з-за фронту!.. Альошо, та я ж і сестру вашу знаю! Ну, звичайно, знаю! Вона приїжджала до нас, привозила продукти. Подумати тільки — це ваша сестра! Така мила, скромна!

— Здорова?

— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.

— Завжди така була, — хрипко промовив Олексій.

У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко… Ось як все обернулося!..»

— Ви їх тепер скоро побачите, — сказала Діна. — Яка радість буде для неї!

В Олексія такої впевненості не було…

Діна вхопилася за його коліно.

— Альошо, слухайте!

— Що?

— Чому так тихо?..

Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода…

Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!

Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.

Олексій оглянувся і глухо сказав:

— Погано, Діно. Здається, наших відбили!

— Ви збожеволіли!

Він розвів руками.

У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.

— Їдьмо! — сказала Діна.

— Куди?

— Назад, до моїх…

— А далі?

Вона не відповіла. Тремтячими руками накинула хустку, хотіла зав'язати, але пальці не слухались, руки впали на коліна.

— Далі що? — повторив Олексій, перебираючись на корму. — Додому вам повертатися не можна. Якщо когось схопили, вас можуть видати.

Вона похитала головою.

— Ні, ні, тільки не туди!

— Куди ж? Як ви умовилися з Марковим? Невже він не подумав, що можлива невдача? Чи він звелів чекати на острові? Може він сам хотів по вас приїхати?

Вона відповіла, наче збираючись з думками.

— Ні… Ми умовилися… Сева повинен був… Де Сева? Їдьмо швидше назад: може, він повернувся!

— Ні, ми б його не пропустили, іншого шляху нема. Та він і не повернеться. Він доручив мені вас охороняти.

— Що ж робити! — з відчаєм промовила вона. — Що ж робити, де його тепер шукати?..

— Та кажіть же, як ви умовились? — крикнув Олексій, струснувши її за плече.

— Сева повинен був відвезти нас… з татом і мамою… в Степіно. Там буде і Віктор…

— Коли?

— Завтра вночі. Він сказав: коли що трапиться, дочекайтесь ранку на острові. Сева дістане коней…

— А де Степіно, ви знаєте?

— Ні…

Вийнявши з кочетів весло, Олексій уперся ним у грузьке дно і виштовхнув дубок з комишів. Сівши зручніше, приладнав весла і сильним гребком повернув човен до пристані.

— Куди ви?

— До міста.

— Навіщо?

— Сховаю вас, потім з'їжджу по ваших батьків. Сидіть тихо. Я знаю, що роблю!

Вона якось відразу повірила і зіщулилась на кормі, з острахом дивлячись на пристанські вогні, що швидко наближалися.

Олексій причалив до відлогого водовозного спуску поруч з пристанню. Хтось гукнув:

— Ей, хто там? — і з високого пасажирського трапа скочили двоє з гвинтівками і ліхтарем.

— Стійте тут, Діно, не руште з місця! — наказав Олексій і пішов назустріч червоноармійцям.

Він пред'явив свій чекістський мандат. Червоноармійці по черзі прочитали його. Один з них почав був питати, звідки їде, з ким, в якій справі. Олексій сердито пробурчав:

— Зайди завтра в ЧК, я тобі доповім!

— Облиш, я його знаю, — сказав другий червоноармієць і повернув мандат Олексієві. — Йди, товаришу Михальов, порядок. Не ображайся: сам розумієш, який