Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

дім страждань і опинились надворі в густому пронизливо-холодному тумані. Шкопертаючи, дотюпали ми до залізниці. Я збирався податись назад до Омахи, розкинути ногами по сніданок; мій товариш наміривсь їхати до Чікаго. Настала хвилина прощання. Наші закоцюблі руки потяглися одна до одної. Обоє ми дрижали. Сікнулися заговорити — тільки зуби лунко зацокотали в довколишній тиші. Ми стояли самотні, відірвані від цілого світу; короткий відтинок залізничної колії, обидва кінці якого губились у туманній потопі,— ось і все, що нам було видно. Німо дивились ми один на одного і щиро трясли один одному руки. Шведове лице посиніло з холоду, і моє, мабуть, теж.

— Більш ніколи — що? — ледь подужав я вимовити.

Слова застрягли Шведові в горлянці; потім, наче десь

іздалеку, аж із глибин його замороженої душі кволим, ледь чутним шепотом здобулися слова:

— Більш ніколи волоцюгою.

Йому заціпило, а коли він знов прийшов до мови, стверджуючи свою волю, голос його набрав сили й певності.

Більш ніколи не буду волоцюгою. Стану до праці. Ти б і собі зробив те саме. Від таких, як ця, ночей дістають ревматизм.

Він міцно стиснув мені руку.

— Бувай, хло’,— сказав він.

— Бувай, хло’,— сказав я.

По тому нас нарізно поглинула мряка. Більш ми так ніколи й не бачились. А ось, містере Шведе, слово до вас, де б ви не були. Маю надію, що ви таки стали до праці.

«ДОРОЖНІ ХЛОПАКИ І КОТОЛУПИ»

В газетах, журналах та біографічних довідниках не раз мені трапляються нариси про моє життя, звідки я, делікатно мовлячи, дізнаюся, що то заради соціологічних студій став я волоцюгою. Це дуже мило та любо з боку біографів, однак неточно. Я став волоцюгою — ну, та через ту свою життєву снагу, через той потяг до мандрів, що буяв мені в крові. Соціологія — то вже між іншим, вона прийшла тільки згодом, як мокра шкіра по стрибкові в воду. Я побрався на Дорогу, бо несила було втриматись; бо в штанях моїх бракувало грошей на залізничні квитки; бо така моя натура, що я не годен працювати все своє життя «в одну й ту саму зміну»; бо — ну, та-бо легше було вчинити так, ніж інак.

Це сталось у моєму рідному місті, Окленді, як було мені шістнадцять років. На той час у добірному колі друзяк-пригодників я зажив гучної слави й голосного титулу принца устричних піратів. Щоправда, поза тим вузьким колом, наприклад, серед чесних матросів, портовиків, власників яхт і законних господарів устричних ділянок, взивано мене «драбом», «гайдабурою», «харцизякою», «злодюгою», «грабіжником» та всілякими іншими негречними прізвиськами, — але все це мене тільки тішило і підносило на ще запаморочливішу височінь. На той час я не читав іще «Втраченого раю», і згодом, коли мені трапилось Мільтонове «Краще бути царем у пеклі, ніж рабом на небі»[16], я цілком упевнився, що великі уми снуються у тих самих річищах.

Якраз у ту пору збіг обставин завів мене в першу пригоду на Дорозі. Сталося так, що саме тоді з устрицями справа захиріла; що за сорок миль, в Бенішії, мені треба було забрати якісь укривала; що в Порт-Кості, за кілька миль від Бенішії, стояла на якорі під охороною констебля крадена шаланда. Ну, а ця шаланда належала моєму приятелеві, Діні Маккреєві на ймення. Вкрав її і залишив у Порт-Кості Боб Віскі, теж мій приятель. (Бідолаха Боб Віскі! Оце останньої зими на пляжі підібрали його труп, геть подірявлений бозна-чиїми кулями). Я невдовзі перед тим спустився з «верхоріччя» і доповів Діні Маккреєві про місце перебування його шаланди, і Діні Маккрей тут-таки запропонував мені десять доларів, якщо я прижену йому шаланду в Окленд.

Нічев’я мене заїдало. Я сидів на причалі і гомонів про це з Нікі Греком, ще одним безробітним устричним піратом. «То берімося», — сказав я, і Нікі пристав. Він був голий, як бубон. Я мав п’ятдесят центів та невеликого човна. Ці кошти я реалізував і навантажив на човна у вигляді сухарів, консервованої солонини і десятицентової пляшки французької гірчиці. (В ті дні ми страх як упадали за французькою гірчицею). Потім, уже надвечір, ми нап’яли вітрило й відчалили. Пливли цілу ніч, а на ранок з першою веселою хвилею припливу під супутнім вітром хвацько піднялися Каркінезькою протокою до Порт-Кости. Там стояла крадена шаланда, не далі, як двадцять п’ять футів від причалу. Ми підпливли до неї впритул і хутко стягли своє вітрильце. Нікі я послав наперед піднімати якір, а сам заходився розсупонювати зав’язки на вітрилі шаланди.

На причал вихопився якийсь чоловік і загукав на нас. То був констебль. Тут мені сяйнуло, що я ж не додумався взяти в Діні Маккрея вірчого листа на шаланду. Та й констебль зажадає щонайменше двадцять п’ять доларів за те, Що відібрав шаланду в Боба Віскі, а тоді ще стеріг її. Мої ж останні п’ятдесят центів похурчали на солонину і французьку гірчицю, а винагорода, в кожному разі, становила тільки десять доларів. Я зиркнув на Нікі. Вій мордувався коло якора, смикаючи щосили за линву.

— Виваж якір, — тихо кинув я йому, обернувся до констебля і закричав. Вийшло, що ми з ним кричали разом, і наші вимовлені думки, зіткнувшися напівдороги, змішались у нерозбірливий гергіт.

Констебль ставав щодалі настирливіший, і хоч-не-хоч, мені довелося прислухатись. Нікі тяг якоря, аж йому жили мало не тріскали. Коли констебль скінчив свої погрози та остороги, я поцікавився, що він за один. Поки він відповідав, Нікі здолав нарешті вирвати якір. Я похапки метикував. Біля ніг констебля з причалу до води спускалася драбина, а до тої драбини було прив’язано човна. Весла лежали всередині. Одначе сам човен був примкнутий колодкою. Я ризикнув поставити все на ту колодку. На щоці я відчував подих свіжого бризу і бачив, що підступає приплив; я глянув на ті зав’язки, які ще втримували вітрило згорненим, майнув поглядом по мотузах аж до блоків, пересвідчився, що все гаразд, і перестав прикидатись.

— Тягни всередину, — гукнув я до Нікі, а сам кинувся розв’язувати решту зав’язок, благословляючи долю, що Боб Віскі позакріпляв їх прямими, а не «бабськими» вузлами.

Констебль уже зліз драбиною і копирсав ключем у колодці. Якір був на шаланді і остання зав’язка на вітрилі попустила в ту ж мить, коли констебль вивільнив свого човна і схопився за весла.

— Шпиль-галівки! — наказав я своїй команді, сам водночас пориваючись до горлових галівок. Шурх — залопотіло, розгортаючись, вітрило. Я притужив линву і побіг назад до стерна.

— Наставляй