Стівен Кінг - Коли впаде темрява

— Так, — відповів я і подивився, як вона тримає коробку. Пізніше вона сяде, і дістане звідти мушлю, і триматиме її у себе на колінах, і плакатиме. А я, принаймні, знав, що мушля ніколи вже не повернеться до моєї квартири. Вона потрапила додому.

* * * * *

Я повернувся на станцію і сів на потяг до Нью-Йорка. Вагони були майже порожніми о цій пообідній порі дня, а я сидів біля вікна з брудними патьоками дощу, що змивав пил, дивився на ріку і наближення гряди хмарочосів. У хмарні й дощові дні ту гряду, здається, створюєш у власній уяві, і вона враз з’являється.

Завтра я поїду в Ровей, повезу пенні в кубику з прозорого акрилу. Можливо, дитина візьме його своєю пухкенькою рукою і здивовано роздивлятиметься. У будь-якому випадку, він зникне з мого життя. Я міркував так, що єдина річ, якої буде важко здихатися, — це подушка-пердушка Джимі Іглтона: навряд чи мені вдалося б переконати місіс Іглтон, ніби я взяв її на вікенд додому попрактикуватися, еге ж? Проте необхідність — мати винахідливості, тож я був певен, що перегодом вигадаю якусь підходящу історію.

Мені спало на думку, що з часом можуть з’явитися й інші речі. І я збрехав би, якби запевняв вас, ніби вважаю таку можливість абсолютно неприємною. Коди йдеться про повернення речей, які люди вважали назавжди втраченими, речей, що мають вагу, існують компенсації. Навіть якщо це зовсім дрібні речі, як, наприклад, кумедні окуляри або сталевий пенні у прозорому кубику… ген-ген. Мушу зізнатися, компенсації таки є.

Випускний день

Джаніс ніяк не могла дібрати вірного слова для означення місця, де жив Бадді. Як на дім, воно завелике, як на маєток — замале, а від його назви — Гарборлайтс, яка красується на стовпі біля в’їзних воріт, їй хочеться блювати. Ніби назва якогось ресторану в Новому Лондоні, де фірмова страва завжди рибна. Зазвичай вона уникає промовляти цю назву, кажучи «твій дім», а чи — «поїдемо до тебе, пограємо в теніс», або «поїхали до тебе, поплаваємо».

Майже так само й щодо Бадді, думає вона, дивлячись, як він знечів’я прямує через галявину за ріг будинку, туди, де в них басейн. Не хотілося б звертатися до свого бойфренда «Бадді», та, коли згадаєш, що його справжнє ім’я — Брюс, узагалі не залишається нічого святого.

Або щодо вияву почуттів. Вона знає, йому хотілося б почути від неї «я кохаю тебе», особливо сьогодні, в його випускний день, — це був би кращий презент, ніж той срібний медальйон, який вона йому подарувала, хоча медальйон їй коштував, хоч зуби тепер клади на полицю, — але вимовити це їй понад силу. Вона не могла примусити себе сказати: «Я кохаю тебе, Брюсе». Найбільше, на що вона могла спромогтися (і знову ж таки згнітивши серце): «Ти мені дуже подобаєшся, Бадді». Ба, навіть ці слова звучали, ніби фраза з якогось англійського водевілю.

— Тобі ж байдуже до тих її слів, правда? — останнє, що він сказав, перш ніж рушив через галявину перевдягатися в купальні труси. — Ти ж не тому залишаєшся тут, еге ж?

— Ні, просто хочу ще покидати м’ячики. Й потішитися з краєвиду.

Заради цього виду й варто було приїздити сюди, він ніколи їй не набридав. Бо з цього боку дому видно було весь Нью-Йорк — купу немов складених з деталей дитячого конструктора хмарочосів з відблисками сонця у вікнах верхніх поверхів. Джаніс вважала, що тільки з відстані можна насолоджуватись елегантною незворушністю Нью-Йорка. Це було її улюблене місце.

— Бо ж вона просто моя бабця, — продовжував він. — Тепер ти з нею знайома. В неї що на умі, те й на язиці.

— Розумію, — сказала Джаніс. Насправді їй сподобалась бабуся Бадді, котра навіть не намагалася приховати своєї зверхності. Отакечки, відбивай собі такт під музику. Вони ж з Гоупів, котрі прибули до Коннектикуту разом з рештою «Небесного воїнства», красно дякуємо. А вона просто Джаніс Гандолевські, школярка з Фергейвену, і в неї через два тижні теж випускний; Бадді з друзями тоді вже будуть у пішому поході Аппалачським шляхом.

Вона відвертається до кошика з м’ячиками, струнка, доволі висока дівчинка у джинсових шортах, кросівках і майці. Ноги в неї напружуються, коли вона навшпиньки робить подачу. Вона гарна, і сама це знає, це знання в неї зовсім не пихате, а чисто функціональне. Вона розумна, і сама це знає. Мало хто з фергейвенських дівчат зустрічається з хлопцями з Академії — йдеться не про тусовки по вікендах під час зимових свят чи на весняних балах, типу ну-ми-все-тямимо-давай-по-скорому, — і це попри те, що за її прізвищем тягнеться оте ські,мов бляшанка, прив’язана до заднього бампера сімейного седана. Вона спромоглася утнути такий соціальний фокус з Брюсом Гоупом, знаним також як Бадді.

А коли підіймалися з цокольного приміщення, награвшись у відеоігри, — більшість приятелів ще залишилися сидіти там, зсунувши набакир свої бойові кашкети з кокардами, — вони підслухали його бабцю у вітальні, де святкували дорослі (бо зараз відбувалося їхнє свято; для юні воно почнеться ввечері, спершу в «Миттєвій святості» на дорозі №219, куди й звідки їх транспортують тато й мама Джиммі Фредеріка, котрі взяли на себе сьогодні роль водіїв без права на святковий келишок, а продовжиться пізніше на пляжі при світлі червневого місяця уповні, де йтимуть теревені беззмістовні, аж поки всі не впадуть безмовні, та в домі цім поки що люди не безмовні).

— Так от, ця Джаніс-Як-Там-Її, — просторікувала бабця своїм дивовижно пронизливим і водночас безбарвним голосом глухенької леді. — Вона справді гарненька, теперішня подружка Брюса, з містечка.

Лишень не назвала її стартовою лореткою Брюса, але саме це чулося в її інтонації.

Джаніс знизує плечима й подає ще кілька м’ячів, ноги пружинять, ракетка свистить. М’ячики летять через сітку різко і точно, всі потрапляють у віддалену звідси глибину приймача.

Вони фактично навчалися одне в одного, і вона має підозру, що в цьому й полягає весь сенс їхніх стосунків. Саме в цьому. А Бадді, по правді, меткий учень. Він від самого початку ставився до неї з повагою — можливо, аж занадто. Їй довелося відучувати його від цього — від зайвої ідолізації. Вона гадає, що він був не таким уже й поганим коханцем, зважаючи на той факт, що юним не випадає ні зручного часу, ані комфортних умов, коли йдеться про задоволення жаги їхніх тіл.

— Нам було гарно, — говорить вона, усе ж погодившись піти поплавати разом з ним, дозволити йому наостанок