Стівен Кінг - Доктор Сон

абсолютний винищувач у парчісі[205], що вибудовував блоки, які зводили його опонентів з розуму.

— Зараз же буду, — сказав Ден. Вже виходячи, він на мить затримався, щоби ще раз кинути погляд на чорну дошку. — Доброї ночі, любонько, — промовив він.

Йому не надходило повідомлень від Абри Стоун наступні два роки.

Впродовж цих двох років дещо спочивало у кровообігу Правдивого Вузла. Невеличкий прощальний презент від Бредлі Тревора, відомого декому як хлопчик-бейсболіст.

Частина друга

Порожні демони

Розділ сьомий

«Чи не бачили ви мене?»

1

Одного серпневого дня 2013 року Кончетта Рейнолдс прокинулась рано у своїй бостонській квартирі. Як завжди, першим, що вона усвідомила, було те, ще нема собаки, яка зазвичай лежала, згорнувшись, у кутку біля комода. Бетті померла чимало вже років тому, але Четта не переставала за нею сумувати. Накинувши халат, вона вирушила до кухні, де збиралася зварити собі вранішню каву. Це була подорож, яку вона до того вже робила тисячі разів, тож вона не мала причини вважати, що ця буде чимсь відрізнятися від попередніх. І звісно, жодним чином їй не спало на думку, що це буде перша ланка в ланцюгу лиховісних подій. Вона не спіткнулася, розказуватиме вона своїй онучці Люсі пізніше того ж дня, і ні на що не наткнулася. Вона просто почула зовсім незначний звук, ніби щось тріснуло, з правого боку десь посередині свого тіла, а тоді опинилася на полірованій дерев’яній підлозі з теплим болем, що шугав і вниз, і вгору по її нозі.

Так вона пролежала хвилини зо три, втупившись у бліде віддзеркалення на полірованому паркеті, воліючи, щоби біль затих. І в той самий час балакала до себе:

«Дурна стара, не мати компаньйонки. Девід тобі останні п’ять років тільки й повторював, що ти занадто вже стара, щоб жити самій, а тепер він тебе з цим ніколи не залишить у спокої».

Але постійна компаньйонка потребувала б окремої кімнати, яку Четта залишала вільною для Люсі з Аброю, заради чиїх візитів вона й жила. І тепер більш ніж завжди, коли Бетті померла, а вся поезія, схоже, з неї виписалася. Та хай хоч їй і дев’яносто сім, але рухалася і почувалася вона добре. Хіба її власна Момо не поховала чотирьох чоловіків і сімох дітей, сама доживши аж до ста двох?

Хоча, правду сказати (і то лише собі), цього літа вона не вельми добре почувалася. Цього літа все було якимсь… обтяжливим.

Коли біль нарешті таки послабшав — трішечки, — вона почала повзти коротким коридором в бік кухні, яку тепер уже заповнював світанок. Їй відкрилося, що цим чудесним рожевим світлом важко насолоджуватися з рівня долівки. Щоразу, як біль ставав надто сильним, вона зупинялася, кладучи голову собі на кістляву руку, віддихуючись. Під час цих зупинок вона міркувала про сім людських віків і як вони ідеально описують (ідеально дурний) цикл. Таким робом вона пересувалася колись дуже давно, коли йшов четвертий рік Першої світової війни, відомої також — от кумедно — як «Війни, що покінчить з усіма війнами». Тоді вона була Кончеттою Абруцці, що повзала від дверей будинку по двору батьківської ферми, бажаючи вхопити курчат, які легко перевершували її в швидкості. Від тих курних початків вона прожила плідне й цікаве життя. Опублікувала двадцять книжок поезій, чаювала з Ґремом Ґріном[206], обідала з двома президентами і — найкраще з усього — була обдарована гарною, дуже розумною і чудернацьки талановитою правнучкою. І до чого всі ці чудові речі врешті-решт призвели?

Знову повзати, ось до чого. Назад до початків. «Dio mi benedica»[207].

Вона дісталася кухні, зазміїлася по видовженій сонячній плямі до маленького столика, за яким зазвичай їла на самоті. На ньому лежав її мобільний телефон. Четта вхопилася за ніжку столика і трясла його, аж поки телефон не доповз до краю і впав. І meno male[208], не розбився. Вона потикала пальцем, набираючи номер, за яким вони сказали їй дзвонити, якщо трапиться подібне лайно, потім чекала якийсь час, поки записаний голос підсумовував всю абсурдність двадцять першого століття, повідомляючи їй, що її дзвінок також записується.

І кінець-кінцем, хвала Марії, справжній людський голос.

— Це 911, яка у вас нагальна проблема?

Жінка на підлозі, яка колись повзала за курчатами в південній Італії, заговорила, попри свій біль, чітко і ясно.

— Моє ім’я Кончетта Рейнолдс, я живу на третьому поверсі кондомініума на Марлборо-стрит, будинок номер два. Здається, я зламала собі стегно. Ви можете прислати швидку допомогу?

— Поряд з вами хтось є, місіс Рейнолдс?

— Гріхи мої тяжкі, нікого. Ви говорите з дурною старою леді, яка наполягала, що їй чудово жити самій. І, між іншим, наразі я волію звернення до мене міс.

2

Люсі отримала дзвінок від своєї бабусі вже щойно перед тим, як Кончетту повезли на каталці до операційної.

— Я зламала собі стегно, але мені це зможуть поправити, — повідомила вона Люсі. — Гадаю, вставлять шпиці і все таке.

— Момо, ти впала? — Перша думка Люсі була про Абру, якій ще тиждень залишалося перебувати в літньому таборі.

— О так, але перелом, завдяки якому я впала, був цілком безпідставним. Очевидно, це звичайна річ для людей мого віку, й оскільки зараз людей мого віку значно більше, ніж було колись, то лікарі займаються ними часто. Нема потреби приїжджати тобі негайно, але я гадаю, ти захочеш вже скоро приїхати. Схоже, у нас виникне потреба поговорити про деякі розпорядження.

Люсі відчула холод у глибині шлунка.

— Якого роду розпорядження?

Тепер, напакована валіумом чи морфіном, чи що там вони їй давали, Кончетта почувалася доволі безтурботною.

— Схоже на те, що зламане стегно є найменшою з моїх проблем, — почала пояснювати вона. Це не забрало багато часу. Закінчила вона словами: — Не розказуй Абрі, cara. Я отримала купу і-мейлів від неї і навіть одного справжнього листа, і з них видно, що їй дуже добре в тому літньому таборі. Ще стачить часу, аби вона якомога пізніше дізналася, що її стару Момо закрутило в бік каналізаційного стоку.

Люсі подумала: «Ніби ти насправді віриш, що я мушу їй щось розказувати…»

— Мені не треба бути провидицею, щоб здогадатися, про що ти зараз думаєш, amore, але можливо, цього разу погані новини її оминуть.

— Можливо, — погодилась Люсі.

Не встигла вона повісити слухавку, як телефон задзвонив.

— Мам?