Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

слова! — затявся міщанин. — Буде він біля ганебного стовпа до зорі стояти за те, що сіяв! А сіяв, злочинець, за нільфгардським підмовлянням і за нільфгардські срібники… Дивне, правда, збіжжя він якесь сіяв, заморське хіба… Нехай згадаю… Ага! Дефетизм!

— Так-так! — крикнув торговець амулетами. — Чув я, мовлено було про те! Нільфгардські шпигуни й ельфи мор ширять, криниці, джерела та струмки різними там отрутами труять, зокрема беленою, цикутою, лепрою та дефетизмом.

— Ага, — кивнув міщанин у вовчій досі. — Учора двох ельфів повісили. Напевне, саме за оту отруту.

* * *

— За рогом тої вулички, — указав ландскнехт, — є корчма, у якій засідає комісія з вербування. Велику плахту там напнуто, а на ній темерійські лілеї, тобі, хлопче, відомі, тож втрапиш туди без проблем. Бувай здоровий. Най дадуть нам боги можливість зустрітися в кращі часи. Бувайте й ви, пане перекупнику.

Торговець захекав голосно.

— Мосьпанство, — сказав, риючись у ящичках та скриньках, — дозвольте, аби за вашу допомогу… Як трохи вдячності…

— Не утрудняйтеся, добрий чоловіче, — з усміхом сказав ландскнехт. — Помоглося — та й усе, нема про що говорити…

— Може, чудову мазь проти прострілу? — Торговець щось там вигріб із дна торби. — Може, універсальні, але безвідмовні ліки від бронхіту, подагри, паралічу, що й від лупи також допоможуть? Може, бальзам із живиці від укушення бджолами, зміями та вампірами? Може, талісман, щоби допомагав проти наслідків споглядання злим оком?

— А маєте, може, — заговорив серйозно другий ландскнехт, — щось на допомогу проти наслідків злого їдла?

— Маю! — крикнув, аж засяявши, торговець. — Осьо дуже помічний декокт, з магічних коренів зроблений, пахучими зіллям приправлений. Вистачить трьох крапель після їжі. Прошу, беріть, мосьпанство.

— Дякуємо. Тож бувайте, пане. Бувай і ти, хлопче. Щасти тобі!

— Поштиві, політичні й ґречні, — оцінив торговець, коли солдати щезли в натовпі. — Не щодня таких зустрінеш. Але ж і ти, паничу, мені допоміг. Що ж тобі дати? Амулет проти блискавок? Безоар? Черепаховий камінь, добрий проти відьмівських чарів? Ха, є в мене ще трупний зуб для обкурювання, є в мене шматок сушеного диявольського лайна, такий добре в правому чоботі носити…

Ярре відвів погляд від людей, які завзято змивали зі стіни будинку напис «ГЕТЬ ЗАСРАНУ ВІЙНУ».

— Облиште, — сказав. — Час уже мені…

— Ха, — скрикнув торговець, витягуючи з пузатої скрині мідний медальйон у формі сердечка. — Ото має тобі згодитися, юначе, бо то річ саме для молодих. То великий раритет, тільки один я такий маю. Це чародійський амулет. Робить так, що про того, хто носить його, кохана не забуде, хоча б і час їх розділив та довгі милі. Отож глянь: тут відкривається, усередині папірець із тонкого папірусу. На отому папірці магічними червоними чорнилами, які я маю, досить буде ім’я коханої написати, і вона тебе не забуде, серця іншому не віддасть, не зрадить і не кине. Ну?

— Гм… — Ярре почервонів легенько. — Та чи я знаю…

— Яке ім’я, — купець занурив паличку в магічні чорнила, — мені записати?

— Цірі. Чи то Цірілла.

— Готово. Бери.

— Ярре! А ти тут що робиш, най тебе дідько!

Ярре різко повернувся. «Мав надію, — подумав машинально, — що лишив я позаду все моє минуле, що все відтепер буде нове. А безперервно зустрічаю старих знайомих…»

— Пане Деннісе Кранмер…

Ґном у важезній шубі, кірасі, залізних карвашах і лисячому шликові з китицею окинув швидким поглядом хлопця й торговця, потім знову перевів очі на хлопця.

— Що ти, — запитав суворо, нашорошивши брови, вуса й бороду, — тут робиш, Ярре?

Хлопець завагався на мить, чи не збрехати йому й чи не вплутати для вірогідності в брехливу версію привітного до нього купця. Але майже відразу відкинув ту думку. Денніс Кранмер, який колись служив у гвардії князя Елландеру, мав репутацію ґнома, якого важко обдурити. І не варто навіть намагатися.

— Хочу до війська вступити.

Знав, яким буде наступне запитання.

— Неннеке те дозволила?

Не мусив відповідати.

— Ти дав драла, — кивнув бородою Денніс Кранмер. — Просто дав драла з храму. А Неннеке й жриці рвуть там собі волосся на голові…

— Я залишив листа, — буркнув Ярре. — Пане Кранмер, я не міг… Я мусив… Не годилося сидіти склавши руки, коли ворог на кордонах… У грізний для батьківщини час… А до того ж вона… Цірі… Мати Неннеке ні за що не хотіла погодитися, хоча три чверті дівчат із храму послала в армію, а мені не дозволяла… Я не міг…

— І дав драла, — нахмурився ґном. — До святого лайна демонів, я б повинен тебе зв’язати та відіслати до Елландеру кур’єрською поштою! Наказати закрити тебе в ямі під замком до часу, як жриці не прийдуть тебе забирати! Повинен я… — Засопів гнівно. — Коли ти востаннє їв, Ярре? Коли востаннє мав у роті теплу страву?

— По справжньому теплу? Три… Ні, чотири дні тому.

— Ходімо.

* * *

— Їж повільніше, синку, — зробив йому зауваження Золтан Хівай, один із камратів Денніса Кранмера. — То нездорово — жерти так жадібно, не прожувавши навіть. Куди ти так поспішаєш? Повір мені, ніхто в тебе тої страви не відбере.

Ярре не був у тому настільки впевнений. У головній залі заїзду «Під кудлатим ведмедиком» саме відбувався кулачний поєдинок. Двійко приземкуватих і широких, наче пічки, ґномів гамселилися кулаками так, що аж відлуння йшло, під ревіння камратів із Добровольчого гуфця й аплодисменти місцевих повій. Тріщала підлога, падали меблі та посуд, а краплі сіяної з розбитих носів крові сипалися навколо, наче дощ. Ярре тільки й чекав, коли хтось із бійців упаде на їхній офіцерський стіл, збиваючи дерев’яну тарілку зі свинячими рульками, миску пареного гороху та глиняні кухлі. Швидко проковтнув відкушений шматок сала, виходячи з принципу, що те, що проковтнуте, його.

— Я не дуже зрозумів, Деннісе, — другий ґном, якого звали Шелдоном Скаґґсом, навіть голови не повернув, хоча один із тих, що билися, мало його не зачепив, навішуючи крюком супротивникові. — Якщо той хлопець — жрець, то навіщо йому записуватися у військо? Жерцям крові проливати не можна.

— Він вихованець храму, не жрець.

— Ніколи, суча мати, не міг я зрозуміти отих дивних людських забобонів. Ну, але з чужих вірувань насміхатися не слід… Утім, випливає з твоїх слів, що оцей юнак, хоча в храмі вихований, нічого не має проти пролиття крові. Особливо нільфгардської. Га, юначе?

— Скаґґс, дай йому спокійно поїсти.

— Я охоче відповім… — Ярре проковтнув шматок рульки й засунув у рота жменю гороху. — Отож воно так: проливати кров можна на справедливій війні. Захищаючи вищі інтереси. Тому я й пішов… Мати-батьківщина кличе…

— Самі бачите, — Шелдон Скаґґс провів поглядом