Марія Семенівна Галина - Автохтони

Вікентій витягнув шию, гарячково вишукуючи поглядом у натовпі.

– Так, – сказав Вікентій, теж пошепки. – Он там і ще он там. Ох!

– Це вони! Якщо взяти їх зараз… слушна мить, вам не здається?

Вікентію не хотілося нікого брати, хотілося з’їсти сира на шпажці та випити шампанського, але було соромно в цьому зізнатися.

– Потім буде пізно, – сказав він зловісно.

– Так, – винувато відгукнувся Вікентій і розправив плечі. – Так, авжеж!

Він дивився, як Вікентій шепоче щось на вухо нервовому й обидва вони – володарю перснів. Потім усі троє рішуче попрямували у бік меломанів. Меломани відцохнулися. Контактери прискорили ходу. Меломани теж. Він доброзичливо спостерігав, як спочатку одні, потім інші, усе прискорюючись, зникають у дверному отворі. Воробкевич усе розпатякував про те, яке це щастя особисто для нього, для Воробкевича, бачити, що роботи такого чудового художника витягнені із забуття на світло телекамер…

На Воробкевича ніхто не дивився. Всі дивилися на двері.

Маленька, біла, в зеленуватому та синьому, переливчастому, в’юнка та гнучка, як рибка-верховодка… Або змійка, подумав він, так, скоріше змійка. Маленька, витончена, смертоносна.

Вона прослизнула поміж жінок у чорному та жінок у червоному, поміж чоловіків у чорних парах та чоловіків у джинсах. Бліде трикутне обличчя з величезними чорними очима нічого не відбивало.

Воробкевич удавав, що не помічає, це був його зоряний час, і він не збирався витрачати хоча б малу його частину на якусь там Валевську. Це він даремно, такі, як вона, не пробачають. Йому варто було б перерватися і бурхливо вітати її, хоча вона, не помічаючи ніякого Воробкевича, прослизнула повз, і… ну звісно.

Вона раптом опинилася безпосередньо перед ним, гостре підборіддя задрано, розширені очі уп’ялися в його очі, поцілунок, найпристрасніший, і то не був би таким пристрасним, таким інтимним, як цей погляд. Невже мова квітів…

Вона присунулася зовсім-зовсім близько.

– Bezecnik![10] – сказала вона і вдарила його по обличчю. Рука була холодною та вологою. І дуже сильною.

Розмови відразу змовкли, всі обличчя обернулися до нього – бліді повітряні кульки облич з парними зоровими органами. Навіть Воробкевич змовк.

– Яніно, – сказав він, – я…

Але вона вже повернулася і пішла крізь натовп, бліда, з високо зведеною головою, підборчики простукали паркетом фойє. Зміїна шкірка блиснула у дверях і зникла. Воробкевич відкашлявся.

– Про що я… так… так от. Баволь чув музику сфер. Ось у чому вся справа. У музиці сфер.

Воробкевич знов відкашлявся, шия його сіпнулася в жорсткому чашолистку коміра.

Він бачив, як на шиї Воробкевича напружуються жили, як труситься горловий мішок.

– Мертва рука, – сказав Воробкевич високо й виразно, – знаєте, що це таке?

Присутні, які чекали, коли нудна обов’язкова програма скінчиться і можна буде нарешті випити й побазікати, тим більше два офіціанти у фрачних парах і фартухах із логотипами «Зеленого пса» вже розставляли на столиках нові таці, цього разу з різнокольоровими тарталетками та бутербродами з рожевим лососем, знов змовкли і повернулися до Воробкевича.

– Це коли нічого не вдається. За що не візьмися. Жоден із його протеже не став по-справжньому знаменитим, жоден. Скуповував роботи задешево, виканючував у подарунок, на горілку міняв… І що? Ані Гуггенхайма, ані МОМа. Ніхто. Жоден…

– Соню, замовкни! – сам до себе завищав Воробкевич.

Присутні присунулися. Ставало цікаво. Коли скандал, завжди цікаво.

– Соню, ми ж домовилися. Тільки вдома. Тільки вдома!

Воробкевич схопився пухкими ручками за щоки, немов намагаючись утримати слова, що рвалися.

– Крутився довкола іноземців, знайомив, водив до майстерень… А потім біг у будинок на Рози Люксембург. Художники, вони ж як діти. За ними треба доглядати. Соню, замовкни! – заверещав Воробкевич своїм власним голосом, але таким високим і тонким, немов Воробкевич теж був жінкою. І знову жіночим, але іншим, інтелігентним, добре поставленим: – Усі знали, ти не знав? Знали, але терпіли, адже ти приводив покупців. А міг і кілька рядків у газетці відбити. А потім усе скінчилося. Хто поїхав, хто спився. І став ти нікому не потрібним, мій бідолашний! Тому ти так і схопився за Баволя. Останній шанс. Більше нічого, ніколи. Порожнеча. Мертвий дім. Картини, які не можна продати. Ліжко, з якого одного разу не встанеш. І ніхто не зателефонує, не спитає, де ти, чому так довго не видно? Ніхто. І тіло твоє буде розкладатися там, у мокрій постелі, а міазми трупу шкідливі для живопису. Вони роз’їдають фарби, мій любий. Бідолашний мій любий. Ви знаєте, він навіть подолав це своє вічне боягузтво. Він усе ж таки виставив Баволя. Навіть коли цей сказав – ні, він все одно виставив Баволя.

Мардук і Упир перезирнулися.

– Як ти думаєш, бідолашний мій, чому не прийшов Шпет? – спитав сам себе Воробкевич усе тим же виразним голосом.

– А справді, чому не прийшов Шпет?

Він обернувся. Урія, виявляється, теж був тут, стояв за лівим його плечем, тонка оболонка світла огортала Урію, як інших огортає піт або запах… Говорив Урія тихо, але слова його немовби переміщалися в особливому повітряному шарі, залишеному тільки для Урії і більше ні для кого.

– Я гадав, ви не виходите з дому.

– Я не виходжу з дому, – спокійно сказав Урія. Очі Урії були світлі та блискотючі, немов два люстерка. Крихітні відвідувачі переміщалися в них, як футболісти на екрані телевізора. – Це дивно, – сказав Урія, – ви не вважаєте? Шпет марнославний і не впустив би можливості покрасуватися. – Урія говорив дуже коректно, по-книжному. Так тепер не говорять.

– Ну, він міг, скажімо, поїхати. А ви хіба знаєте Шпета?

Він уявив собі, як худий високий Шпет, зі шкіряним кутастим чемоданчиком у старечій руці, у твідових штанях на підтяжках, і таке інше, таке інше, – поспішає на вокзал, під засклений дах у чавунній хрестовині, й чорний паротяг, і чудові пульманівські вагони, і цей чарівний страшнуватий запах вугілля, металу, пари – такий запах був одного разу в невеликого пітона, майже дитинчати, коли він узяв його до рук і відчув, як під несподівано дуже сухою, жорсткою шкірою виграють тугі м’язи… Немає тут такого вокзалу. Він бачив місцевий вокзал.

Урія так і не зняв свого короткого сірого пальта. І, певна річ, Урію ніхто не зупинив на вході.

– Я знаю Шпета, – сказав Урія. – І мене дуже непокоїть його відсутність. Я гадаю, про це варто потурбуватися. Чи не хочете…

Він зам’явся. Йому, як і хоробрим контактерам, не хотілося полишати теплу та світлу, сповнену ошатними людьми залу. Тим більше халдеї у фраках знов почали розносити бутерброди.

– Тут немає нічого