Стюарт Тертон - Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон

— Хоробре Кроленя, — каже Лакей і перерізає мені горло.

32

День шостий

— …Прокиньтеся! Прокиньтеся, Ейдене!

Хтось тарабанить у двері.

— Та прокиньтеся ж ви нарешті! Ейдене! Ейдене!

Похлинаюся втомою, кліпаю, роздивляючись. Я сиджу у фотелі, укритий циганським потом, вологий одяг обліпив тіло. Тепер ніч, на столику обіч блимає свічка.

На колінах лежить картатий шотландський коц, на заяложеній книзі — старечі руки. Набряклі вени, зморшкувата шкіра поцяткована чорнилом і пігментними плямами. Розминаю негнучкі від віку пальці.

— Ейдене, будь ласка! — лунає з коридору.

Зводжуся з крісла, чвалаю до дверей, задавнений біль прокидається в тілі, наче рій потривожених шершнів. Начепи риплять, нижній край дверей дряпає підлогу. Я бачу довготелесого Ґреґорі Ґолда, який знесилено прихилився до одвірка. Він майже такий самий на вигляд, як тоді, коли накинеться на дворецького. От лише зараз він важко дихає, смокінг подертий і забрьоханий багном.

Він стискає ту саму шахову фігурку, яку мені дала Анна. Це, а ще те, що назвав мене справжнім ім’ям, підтверджує, що він іще одне моє втілення.

Напевно, така зустріч мала б мене потішити, але він у жахливому стані, знервований, скуйовджений, наче щойно з пекла.

Побачивши, він хапає мене за плечі. Темні очі запалені, погляд пливе.

— Не виходьте з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Хоч що робіть, але не виходьте з карети!

Його страх наче хвороба, наче інфекція, яка поймає й мене також.

— Що з вами сталося? — питаю я, голос стинається.

— Він… він знову…

— Що знову?

Ґолд трясе головою, плескає себе по скронях. По щоках течуть сльози, але я зеленого поняття не маю, як його заспокоїти.

— Що знову, Ґолде? — повторюю я.

— Ріже, — видушує він і закасує рукав.

Я бачу порізи. Вони мають точнісінько такий вигляд, як оті, з якими отямився того, першого ранку Белл.

— Ти не хотітимеш… не хотітимеш, але все одно її зрадиш… Розкажеш… Усе їм розкажеш… Проти волі, але розкажеш… — белькотить він. — Їх двоє… Двоє. Однаковісінькі на вигляд, але двоє.

Він збожеволів, це зрозуміло. У цьому чоловікові не лишилося ані дещиці здорового глузду. Простягаю до нього руку, збираючись завести до кімнати, але він лякається, задкує, врізається в стіну…

Але й досі товкмачить те саме.

— Не виходьте з карети, — сичить він і зникає в коридорі.

Я виходжу за ним слідом, але там надто темно. Коли ж я повертаюся, прихопивши свічку, у коридорі вже нікого немає.

33

День другий (продовження)

Тіло дворецького, біль дворецького, габа снодійного. Схоже на повернення додому.

Я напівпритомний і от-от знову провалюся в сон.

Вечоріє.

Крихітною кімнатою никає туди й назад людина з рушницею.

Це не Моровий Лікар.

Це не Ґолд.

Почувши, що я ворухнувся, людина обертається.

Постать тоне в сутінках, я не можу збагнути, хто це. Розтуляю рота, але не здатен видушити ані звука.

Заплющую очі й знову непритомнію.

34

День шостий (продовження)

— Батьку!

Здригаюся, побачивши просто перед собою ластате обличчя юнака з рудим волоссям і блакитними очима. Я знову давній старигань, сиджу у фотелі, коліна накриті шотландським коцом. Юнак схилився до мене, зігнувшись майже під прямим кутом, руки тримає зчепленими за спиною, наче соромиться їхнього вигляду.

Суплюся, і він квапливо задкує на крок.

— Ви просили мене розбудити вас о чверть на десяту, — каже вибачливо.

Від нього тхне віскі, тютюном і страхом. Страх переповнює його аж по вінця, проступає жовтими плямами на білках його очей, нашорошених і зацькованих, наче у тварини, яку от-от уполює мисливець.

За вікнами розвидніло, свічка давно вже згасла, від вогню в каміні залишився самий попіл. Непевний спомин про те, як я був дворецьким, доводить, що після відвідин Ґолда я знову заснув, хоча й не пам’ятаю цього. Жах того, що пережив Ґолд, — того, що незабаром доведеться пережити мені самому, — не давав мені склепити очей аж до світанку.

«Не виходьте з карети».

Це й застереження, і благання. Він хоче, щоб я змінив цей день, і ця перспектива, хоч яка заманлива, водночас дуже непокоїть мене. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я й спроможуся вигадати щось, щоб і справді змінити плин речей, то й Лакей на це здатний. Цілком можливо, що ми отак-от з ним повсякчас і гасаємо по колу, руйнуючи задуми один одного. Тепер ідеться не тільки про те, щоб знайти правильну відповідь, — треба ще й протриматися після цього достатньо довго, аби повідомити її Моровому Лікареві.

Слід поспілкуватися з художником за першої ж нагоди.

Соваюся в кріслі, відкидаю шотландський коц і постерігаю, як ледь помітно здригається хлопець. Напружившись, він дивиться на мене краєм ока, щоб зрозуміти, чи помітив я його реакцію. Бідолашний малий. З нього вибили всю відвагу, а тепер кóпають ще й за те, що він страхополох. Але моє співчуття в цієї подоби не знаходить ані найменшого відгуку — цей чоловік відчуває непереборну відразу до власного сина. Він вважає сумирність цього хлопця просто нестерпною, а його мовчання — образливим. Він невдача, непростима помилка.

Єдина моя помилка.

Струшую головою, намагаючись позбутися гіркого жалю цієї людини.

Спомини Белла, Рейвенкорта й Дербі були наче повиті габою, але мотлох цього конкретного життя розкиданий навсібіч, і я постійно зашпортуюся об нього.

Хоча коц натякає на слабкість і недугу, я зводжуся з крісла доволі легко й випростовуюся — виявляється, зріст у мене чималий. Мій син відступає в куток кімнати, ховається в затінку. Хоча відстань не така вже й велика, для мого нового носія це аж надто далеко, бо він підсліпуватий. Шукаю окуляри, знаючи, що марно. Цей чоловік уважає вік слабкістю, результатом слабодухості. А отже, ані окулярів, ані ціпка, ані якоїсь допомоги не передбачено. Увесь тягар життя я маю нести самотужки. Сам-один.

Відчуваю, що син намагається збагнути, у якому я настрої, спостерігає за виразом мого обличчя, ніби за хмарами, що віщують наближення негоди.

— Давай кажи, що там у тебе, — бурчу, роздратований його нерішучістю.

— Я сподівався, що ви дозволите мені сьогодні не йти на полювання, — зізнається він.

Ці слова він кладе до моїх ніг, наче приносину, ніби двох мертвих кроликів перед зголоднілим вовком.

Навіть оце просте прохання дратує мене. Ну хіба ж існують узагалі молодики, яким не до шмиги полювання? Що то за чоловік такий, який плазує, скрадається, навшпиньки оминає гострі кути замість того, щоб переможно крокувати світом? Мені кортить