Філіп Рот - Американська пастораль

конкурс «Міс Америка». Дон говорила це і не могла спинитися. Вона й не намагалася цього зробити. Чи був якийсь зв’язок між її словами і тим, що їй довелось пережити? Та ні, всі знали, що події, які надламали її, було непросто пережити, та всі її нападки не мають до них жодного стосунку. Коли вона опинилась у лікарні вперше, Швед просто слухав її та кивав, і, як не дивно було чути сердиті ремствування дружини на адресу тієї події, яка, на глибоке його переконання, за інших обставин приносила б їй неабияке задоволення, час від часу в нього виникала думка: а може, й справді краще, щоб вона шукала витоки своїх проблем у далекому 1949 році, а не в тому, через що вони пройшли в році 1968?

— У старших класах мені всі вуха продзижчали: «Ти маєш виграти на “Міс Америка”!» Яке глупство! Чому це раптом я мала стати «Міс Америка»? На канікулах я працювала в галантерейному відділі універмагу, і люди, яких я обслуговувала за касою, теж казали: «Ви маєте перемогти на “Міс Америка”». А мене це бісило. Я цього терпіти не можу. Коли люди кажуть, що я мушу робити щось, бо в мене, бачте, зовнішність для цього годяща! І що я могла зробити, коли мені прийшло запрошення на чай від оргкомітету конкурсу «Міс округ»? Я ж тоді була геть зеленою. І подумала: а справді, чом не заробити трохи грошей, аби полегшити життя татові? Заповнила анкету і пішла, а вже потім, коли дівчата розійшлися по домах, ота дама мене обіймає та привселюдно оголошує: «Спішу вам повідомити, що ви провели цей вечір у товаристві не кого-небудь, а майбутньої “Міс Америка”». Я думаю: «Яка бридня! Навіщо люди без кінця мені це повторюють? Навіщо воно мені?» А коли я перемогла в конкурсі «Міс округ», мені казали: «До зустрічі в Атлантік-Сіті!» Ті люди знали, що кажуть, бо чудово розуміли, що я виграю, тому хіба я мала шлях до відступу? Не мала. Вся перша шпальта «Елізабет джорнел» була присвячена моїй перемозі на «Міс округ». І мені стало страшно. Страшно! Я ж гадала, все буде тишком-нишком: я виграю, візьму гроші — і все. Яким дівчиськом я була! І я не сумнівалася, що вже на «міс Нью-Джерсі» мені точно нічого не світить! Навколо мене було стільки гарних дівчат, і кожна знала, що вона має робити, як це робити!.. Куди мені до них!.. Вони вміли завивати волосся, наклеювали штучні вії, а я… Тільки через півроку, коли я стала «міс Нью-Джерсі», я навчилася робити завивку. «Лишенько, — думала я, — що я маю робити з цією косметикою!» А які вони мали розкішні убори! В мене ж була одна-однісінька святкова сукня і трохи позиченого одягу, тож я навіть не мріяла про перемогу. Та ну, та яке там, це немислимо! Я була такою неотесою! І відлюдьком! Але я знову виграла. І тут за мене взялися по-справжньому: почали вчити, як треба сидіти, як стояти, навіть як слухати! Відрядили в модельне агентство, щоб я навчилась правильно ходити. Їм не подобалося, як я ходжу. А мені було байдуже, як я ходжу — ходила, та й все! Зрештою, не за ходу ж мені дали «Міс Нью-Джерсі»? Ну, а не стану «Міс Америка», то й не стану! Ти повинна не йти, а пливти. Дідька вам лисого! Я ходитиму так, як я ходжу! Не вимахуй руками, і не притискай їх до боків, як дерев’яна! Всі ці маленькі хитрощі для підняття самооцінки, від яких мене мало грець не вхопив! Опускай вагу не на п’яти, а на подушечки пальців… Ось через що я мусила пройти. Як мені це забути? Зробити так, щоб його не було? Дайте мені спокій! Я хочу одного: щоб ви дали мені спокій! Не треба мені перемоги за будь-яку ціну! Ну що, тепер ти зрозумів, чому я одружилася з тобою? Зараз ти це розумієш? Мені хотілося чогось звичайного! Тільки тому. Той рік допік мене так, що захотілося чогось звичайного! Як я шкодую, що це все зі мною було! Оте все! Тебе ведуть на п’єдестал, а ти про нього не просила, а потім скидають із нього, і все так швидко, що здуріти можна! Та я ні в кого цього не просила! Мене з тими дівками ніщо не об’єднувало. Я їх ненавиділа, вони — мене. Високі дівчиська з ногами від вух! Усі до одної нездари. Такі всі товариські, приємні! А я була серйозна, я займалася музикою. Я хотіла одного: щоб мені дали спокій, не клали на мене ту довбану корону, яка, мов навіжена, буде сяяти на голові! Не цього я хотіла від життя! Не цього!

Вертаючись додому після чергового побачення, він пригадував, яка вона була замолоду насправді, і викликаний із закапелків пам’яті дівочий портрет не мав нічого спільного з тим образом, який витворювала зараз Дон. Це додавало йому сил. Вересень 1949 року, до «Міс Америка» залишається тиждень. Вона щовечора телефонує йому в Ньюарк з готелю «Денніс», тримає Шведа в курсі всіх подій, що сталися із нею за день, і він чує в її голосі захоплення людини, яка врешті знайшла своє місце в житті. Йому ще не доводилося цього чути, і не буде перебільшенням сказати, що це його насторожувало: неприховане задоволення своїм нинішнім місцем, статусом, тим місцем, де вона була… Життя негадано перетворилося на казку, в якій була тільки вона — Дон Двайр. Ці нотки несподіваного захвату, такі нові, такі незвичні, навіть змусили його замислитись: а чи погодиться вона після такого тижня знову повернутися до Сеймура Левова? Припустімо, вона переможе в конкурсі. Якими будуть його шанси проти всіх, хто поставить собі за мету одружитися з «Міс Америкою»? За нею упадатимуть кіноактори. За нею волочитимуться мільйонери. Вони роїтимуться коло неї зграями — нове життя, що відкриється перед нею, приведе нових, солідних залицяльників, і Шведу не залишиться там місця. Словом, його, її нинішнього залицяльника, неабияк хвилювала перспектива перемоги Дон, і чим реальніша вона була, тим більше причин для терзань і неспокою в нього було.

Їхні міжміські розмови тривали щонайменше по годині: надто схвильована вона була, аби заснути, хоча весь день крутилася наче білка в колесі. День починався зі сніданку в товаристві патронеси: за столиком тільки Дон і вона — дебела дамочка з тутешніх, у маленькому капелюшку, а Дон — у перекинутій через плече жакета стрічці «Міс