Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Бачу, бачу, — почулося шепотіння і вигнутий пазур здер із пораненого коцик.

Лісовик обережно підняв тіло обома долонями, в яких Максим здавався маленьким і висушеним. Очниці черепа яскраво засяяли. Северинові здалося, ніби Володар лісу дмухає на здобич із голови до ніг. Обриси Максима розмилися, побігли брижами, перетворилися на звірині.

— Білий, — голос пролунав задоволено. — Гідний подарунок, хоч і подряпаний. Я приймаю його.

Володар лісу переклав Максима на праву долоню, а лівою провів по вовчій спині. Від цього хижак смикнувся, відкрив очі і завмер, немов загіпнотизований зеленими очницями.

— Здоровий та повний сил. Біжи, приєднайся до зграї! Тепер ти серед своїх.

Лісовик повільно поставив вовка на землю, той покрутив головою, обережно переступив з лапи на лапу, загарчав і гайнув до хащі, навіть не озирнувшись.

— Добре, — Володар лісу обернув череп до характерників. — Слухайте моє слово. Через рік на цій галявині має стояти людина, не старша двадцяти зим. І най так буде з року в рік. Тоді пануватиме мир. Він житиме, поки будуть належні дарунки.

Не чекаючи відповіді, лісовик присів і стрибнув угору — за крони дерев, без жодного звуку, тільки хвіст промайнув.

Северин підняв коцика. Він ще зберігав тепло Максимового тіла. Джура у пориві кинув його на землю та тупнув ногою.

— Дідько! Мені паскудно від того, що ми накоїли.

— Мені також, Северине, — Захар набив люльку.

— Я думаю, що ми дарма так вчинили.

Старий характерник зітхнув і протер долонями запалені очі.

— А щоби ти робив далі з Максимом? Ось він прийшов до тями. Одужав. Згадав тебе. Він знає, що твій батько вбив його брата і що ти сам стріляв у нього. Що далі, Северине?

— Я не знаю.

— А я знаю, — учитель закурив і утомлено сів на камінь. — Ти маєш усвідомити, що попри спогади про давню дружбу, хтось із вас мусив померти. Я би не дозволив, аби помер мій джура. Але замість убивства ми врятували життя твого колишнього друга, а разом із ним ціле селище.

Северин розсміявся.

— Врятували життя? Він перетворився на вовка назавжди! Врятували селище? Та вони тепер щороку прино-ситимуть людську жертву цьому рогатому богу! Так, тепер я почуваюся справжнісіньким героєм.

— Угамуй сарказм, козаче, — крижаним голосом відрубав Захар. — Чи ти уявляв, що все станеться як у кобзарських думах? Не буває так у житті. Тим паче на вовчій стежці.

Северин не відповів. Слова розбіглися. Він уже не знав, чого насправді хоче.

— Рішення ухвалив я, а не ти, — сказав характерник. — Мій хрест. Я його понесу.

— Учителю... І завжди буде так важко?

— Завжди.

— Бо така наша стежка?

Захар кивнув.

— Бо така наша стежка.

***

Це було жалюгідне існування.

Він божеволів від нудьги та хотів їсти, навіть гриз кляп від безвиході. Розминав м'язи, лічив секунди, зачитував завчені колись тексти, а коли втомлювався, то вслухався за стіни, сподіваючись почути наближення вершника. Але звідти линув тільки шепіт лісу.

Роздуми про батька, ватагу, Савку не ліпилися до купи і розсипалися. Інколи він вглядався в одне місце багато хвилин поспіль, без жодної думки, без жодного руху, аж доки якийсь звук не висмикував його з отупілого заціпеніння. Коли Ярослава приходила напоїти його, він, ковтаючи воду, жадібно вдивлявся в неї, намагаючись розгледіти та запам'ятати найбільше дрібничок, які можна згадати потім. Коли Ярослава йшла, він уявляв, про що вона думає, як чекає Ігоря та готується до зустрічі з ним... Раз чи два він намагався розповісти їй правду про Максима, але крізь кляп було чутно лише нерозбірливе мукання.

Він спав уривками, прокидаючись від найменшого шереху та будь-якого руху, що котився болем скутими кінцівками.

Він не зрозумів, що відбувається, коли Ярослава розрізала мотузку між щиколоток, підвела на ноги та повільно вивела до сусідньої кімнати. Северин покидав клітку комірчини таким щасливим, що, мабуть, посміхався. Він не був у тому певен, бо не відчував м'язів обличчя.

Ноги ледь слухалися, коліна згиналися під вагою тіла, а кожен крок коштував неабияких зусиль. Ярослава терпляче вела його, притримуючи за плечі.

Стара хатина ховалася у сосновому ліску. Бозна, хто і коли тут жив — тин давно завалився, колодязь поріс травою, дорогу зайняли кущі та молоді деревця. Северин із насолодою вдихав свіже хвойне повітря.

За три десятки кроків від хатини височів характерницький дуб. Яра посадила бранця на вогку землю, приваливши спиною до стовбура, показала срібну кулю та показово зарядила піштоля. Северин натяк зрозумів і кивнув. Ноги болюче напухли, посиніли на місці мотузок. Він протягнув їй зв'язані руки, але Ярослава похитала головою.

Місяць зблід, майже розчинившись посеред сірої ковдри хмар. Холодне повітря жадібно відкушувало тепло його тіла. Годину тому Северин обмочився і через це ногам було волого, бридко і ще холодніше.

Яра куталася у цупкий плащ. Розпущене світле волосся, помережане сивиною, розсипалося по спині. Ноги її були босими, роса блищала на пальцях ніг. Жінка чекала, вдивляючись у стежку поміж дерев. Рука стискала піштоля, наче останню надію, а на тильній стороні долоні кровив свіжий поріз.

Вони чекали, аж поки перші промені сонця не випірнули з-за обрію.

На стару дорогу виїхав вершник. їхав неспішно, наче на прогулянці. Наблизився так, що можна було розгледіти збрую коня, зупинився, скинув каптура та скочив на землю. Серце Северина радісно підстрибнуло.

— Стій там, де стоїш! — крикнула Яра, підіймаючи зброю.

— Я довго ганявся за ім'ям, — прогарчав Ігор. — А ім'я саме покликало мене.

— Виконуй накази і твій син житиме, — піштоль націлився на Северина.

Батько кинув на нього погляд — ніби на комаху глянув.

— Повільно, правицею, кинь усю зброю до мене, — наказала Ярослава.

Северин спостерігав,