Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Керманич ледь притлумив свій захват. Цього питання вона не очікувала. Зовсім не очікувала.

— Вона була — що? — підказав він. Попередній слідчий користувався стандартною технікою: налагодити взаєморозуміння і зв’язок, показати факти, надалі розвивати взаємини. Що майже нічого не виявляло.

— Я не пам’ятаю.

— Я гадаю, що ви таки пам’ятаєте. І якщо ви це пам’ятаєте, тоді…

— Ні.

Він спеціально розкрив теку з особовою справою і звірився з наявними там записами, висуваючи вперед скріплені сторінки, які містили найважливіші дані про неї.

— Тоді гаразд. Розкажіть мені про чортополох.

— Чортополох? — Її виразно підняті брови сказали йому, що вона думає про це питання.

— Так. Ви особливо специфічно описували чортополох. Чому? — Це досі його бентежило — стільки деталей про чортополох, в опитуванні минулого тижня, коли вона прибула до Південного Округу. Це ще раз змусило його подумати про гіпнотичні сигнали. Змусило подумати, що ті свої слова вона використовувала як захисну хащу.

Біологиня стенула плечима:

— Не знаю.

Він зачитав із запису:

— «Чортополохи там кольору лаванди й ростуть на прогалині між лісом і болотом. Їх не можна оминути. Вони приваблюють різноманітних комах, і дзижчання та яскравість навколо додають Нуль-зоні відтінку зайнятості, майже як у населеному людьми місті». І так само далі, але далі не читатиму.

Вона знову стенула плечима.

Керманич не мав наміру одразу ж попливти у фактах. Ліпше ковзати поверхнею місцевості, щоб відобразити масштаби території, яку хочеш осягнути. І він рушив далі.

— Що ви пам’ятаєте про свого чоловіка?

— Наскільки це доречне?

— Доречне до чого? — Раптова атака.

Відповіді не було, тому він повторив питання:

— Що ви пам’ятаєте про свого чоловіка?

— Що він у мене був. Якісь спогади перед тим, як я вирядилася, — десь як про лінгвістку.

Розумно — пов’язати те й інше, спробувати зробити з цими окремими частинами так, щоб усе здавалося єдиним вузлом. Неясність, а не чіткість.

— Ви знали, що він повернувся, як і ви? Що він був дезорієнтований, як і ви?

— Я не дезорієнтована, — вихопилося в неї, аж вона нахилилася вперед, і Керманич відсахнувся. Він не боявся, але на мить подумав, що мав би й боятися. Сканування мозку — нормально. Ужито всіх заходів, аби перевірити щось, бодай віддалено подібне до вторгнення. Або «порушників», за термінологією Ґрейс, яка й сьогодні не може вимовити жодного слова, яке бодай віддалено нагадувало б вираз «інопланетний». Хай там як, а здоров’я Жар-птахи змінилося, стало іншим, ніж раніше: токсини, наявні в більшості людей, у неї були на набагато нижчих рівнях, не так згущено, як зазвичай.

— У мене і в думках не було вас образити, — сказав він. Та все ж таки вона була дезорієнтована, і Керманич знав це. Незалежно від її спогадів чи того, що вона не пам’ятала, та біологиня, про яку він дізнався з документів перед експедицією, не так швидко виказала б роздратованість. Чого він до неї причепився?

Він узяв пульт дистанційного керування біля теки з особовою справою, двічі натиснув. Плаский екран телевізора на стінці ліворуч ожив, показуючи пікселями розмитий образ біологині, яка стояла на порожній ділянці, майже так само заклякло, мов хідник або цеглина в мурі перед нею. Усе зображення було в хворобливо-зелених тонах нічної камери спостереження.

— Чому саме ця порожня ділянка? Чому ми знайшли вас саме там?

Байдужий погляд, і нічого у відповідь. Він не урвав відеодемонстрації. Іноді повтори зображення мучать допитуваного. Але зазвичай відеоматеріали показують, як підозрюваний кладе кудись сумку або щось запихає до сміттєвого відра.

— Перший день у Нуль-зоні, — сказав Керманич. — Похід до базового табору. Що сталося?

— Нічого важливого.

У Керманича не було дітей, але він уявив, що приблизно таку відповідь може дати підліток, якого питають про день у школі. Можливо, зараз треба повернутися назад?

— Але ви дуже добре пам’ятаєте про чортополох, — сказав він.

— Я не знаю, чому ви весь час говорите про чортополох.

— Бо сказане вами про нього наводить на думку, що ви пам’ятаєте й деякі інші свої спостереження з експедиції.

Пауза, і Керманич відчув, що біологиня невідступно дивиться на нього. Він хотів відвернути удар, але щось застерегло його: не треба! Щось примусило його відчути, що той сон про падіння в глибини наздожене його.

— Чому мене тут ув’язнили? — спитала вона, і він відчув, що тепер може зустрітися з нею поглядом, от ніби мить небезпеки була, та загула.

— Вас не ув’язнили. Це частина вашого роз’яснення.

— Але я не можу звідси піти.

— Поки що ні, — визнав він. — Але вас відпустять.

Хіба що на інший об’єкт: має минути два-три роки, щоб усе владналося, доки вони дозволять комусь із них повернутися до зовнішнього світу. Їхній правовий статус у цій сірій зоні часто самовільно й безпідставно визначався як загроза національній безпеці.

— Я вважаю це малоймовірним, — сказала вона.

Він вирішив спробувати ще раз: мо’, й поталанить?

— Якщо не чортополох, то що тоді доречне? — запитав він. — Про що я маю вас питати?

— Хіба це не ваша робота?

— Яка моя робота? — Хоча він пречудово збагнув, що вона мала на увазі.

— Ви відповідальні за Південний Округ.

— Ви знаєте, що таке Південний Округ?

— Т-т-та-ак. — Схоже на свист.

— А як щодо другого дня у базовому таборі? Коли речі почали робитися дивними?

Чи таки почали? Він мав припустити, що так.

— Я не пам’ятаю.

Керманич нахилився вперед.

— Я можу застосувати до вас гіпноз. Маю на це право. І можу це зробити.

— Гіпноз на мене не діє, — сказала вона, відчуваючи огиду від погрози, такої виразної в його тоні.

— Як ви знаєте? — Момент дезорієнтації. Чи вона висловила щось таке, у чому не хотіла зізнаватися, або згадала щось раніше забуте? Чи ж розпізнала різницю?

— Просто знаю.

— Для того, щоб ви зрозуміли: ми можемо вас відновити й тоді загіпнотизувати.

Хоч все це блеф, бо насправді логістично складніше. Щоб зробити це, Керманичеві доведеться відіслати її до Центру, і вона назавжди зникне в цій гавані. Він зможе побачити її звіти, але більш ніколи між ними не буде прямого контакту. Також він не хотів особисто її відновлювати.

— Спробуйте, і я… — У неї вийшло зупинитися, бо початок слова звучав як погроза.

Керманич вирішив це знехтувати. Він і так наслухався достатньо погроз, щоб розпізнавати, коли їх треба сприймати серйозно.

— Що зробило вас негіпнабельною? — спитав він.

— А ви негіпнабельні? — Виклик.

— Чому ви опинилися на порожній дільниці? Двох інших знайшли, коли вони шукали тих, кого любили.

Немає відповіді.

Мабуть, поки-що досить сказано. Либонь, уже досить.

Керманич вимкнув телетрансляцію, підняв теку з