Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

своєму листі: «Твої листи — суцільні нісенітниці... А наскільки мені відомо, коли людина пускається в подорож, вона стає розважливішою... Пише про дорожні враження, описує побачені місця. Подає відомості про відвідані краї, про людей, серед яких доводиться жити... Тоді ті, хто залишився вдома, можуть хоча б подумки супроводжувати її в подорожі... Принаймні, так ведеться».

Гаразд, Нермін... Якщо так ведеться, то я теж так вчиню... Ти пам’ятаєш, якою ви мене привезли на пароплав? Я була напівмертва...

Коли пароплав відчалював, ви на пристані махали барвистими хусточками. Я теж стала махати хусткою вам у відповідь; мені гуло в вухах, підгиналися коліна. Щоб не впасти, я вчепилася в поручні на палубі. Тієї ночі ми танцювали, мов навіжені. Цього божевілля здалося замало, і під ранок ми сіли в авто й поїхали в Бююкдере.[12]

Коли ми повернулися, до відходу пароплава залишалося дві години. Часу — лише помитись і вбратись.

Щойно пароплав завернув за Сарайбурну,[13] я кинулася до своєї каюти. Впала на невеличку канапку поруч із ліжком. Заплющила очі, перед якими вже від утоми стали мерехтіти іскорки... І все, Нермін... Так сплять, мабуть, у могилах мерці, змучені нескінченними тяготами цього світу.

Прокинулась я вже пополудні. До закінчення подорожі лишалась якась година. Бачиш, яка прикрість, Нермін? Найкращу частину мандрівки я проспала безпробудним сном. Відтак не сердься на мене, мовляв, я не розповіла тобі про дорожні враження, не описала побаченого... Як після кожного підйому буває спуск, так, безперечно, і за кожним від'їздом слідує повернення... Дасть Бог, на зворотному шляху до Стамбула я ще стану свідком того, як сонце відбивається в морській воді, як золотяться хвилі — і опишу тобі все це в поетичній формі.

Вийшовши з каюти, я озирнулася назад. Безкрає море... Стамбул ще бозна-коли розтанув на горизонті. Натомість ліворуч від нас зовсім неподалік тягся берег. Настільки близько, що можна було розгледіти кіз, які повидиралися на скелі вздовж моря. Я довго не могла відвести від берега очей.

Нермін... Такий чудовий краєвид рідко побачиш навіть на картині... Витончені, мов намальовані, обриси, маленькі бухточки, миси... Довжелезна біла смуга пляжу, за нею — скелі, що нависли над водою... Далі — поступово підвищуючись, тягнуться вдалину пагорби. Деякі з них поросли густими гаями... Деякі темніші, деякі — світліші, різна насиченість кольору утворює геометричні фігури...

Тепер надам тобі відомості про сільське господарство цього краю. Гаї оті — оливкові, і це найбільше багатство узбережжя... Якщо добре за ними доглядати, вони зроблять місцеве населення багатшим від американців. На жаль, через війну й різні переселення їх було занедбано. Аби гроші та ентузіазм, та побудувати б олійниці — сталося б диво... А геометричні фігури — це поля: пшениця, ячмінь, овес, тютюн... Більшість належить румелійським переселенцям[14]...

Ти бачиш широту моїх сільськогосподарських та економічних знань, Нермін?.. Прочитай хлопцями та дівчатам лише оцей уривок із листа, хай вони остовпіють, щоб не казали потім, що в Сари на думці самі цяцьки, а в голові одні фантазії.

Але тобі я зізнаюся: ці відомості я отримала в одного побожного дідуся. Я в нього лише спитала, що це за дерева ростуть. А він, як виявилося, дуже охочий поговорити. Він не дав мені спокою, поки не розповів про всі подробиці сільськогосподарського життя цього краю. Я вдавала, що слухаю його, раз по раз кивала головою, а сама роздивлялась узбережжя. Спадав вечір, і кольори мінялися: поля, які до цього відрізнялися тим, що одні були світліші, а інші темніші, тепер стали жовтими, фіолетовими, зеленими; оливкові гаї ніби виросли вшир і вглиб, пісок пляжу заграв перламутром... Від старого аграрія я змогла порятуватися лише втечею до своєї каюти. Ну, пароплав наш ти бачила. Ночви ночвами... Наші шіркетівські[15] пароплави в порівнянні з ним — трансатлантичні лайнери... До того ж він був ущент забитий пасажирами та їхнім барахлом... Сісти, стати було ніде...

Слава Богу, подорож вже добігала кінця.

Я вбиралася в каюті перед надтріснутим, замацаним дзеркалом і думала:

«От прикрість! За всю подорож практично нічого не сталося... Навіть ні про що Нермін написати...»

Очевидно, ці мої нарікання, як кажуть наші бабусі, потрапили Богові в вуха. На палубі раптом здійнявся страшенний лемент... Я вже думала, що пароплав потопає: вся трусячись, прожогом вискочила з каюти. Лементували селянки, що порозсідалися між безладно наваленими пакунками й торбами. Перед цим вони, бідолашні, закутавшись у товстенні запинала, схожі на лазневі халати, — мовби на пароплаві було кого соромитися — колисали немовлят у люльках, прив’язаних до ручок скринь та кошиків. Ці жіночки, які досі мовчали, як риби, аж мені здалося, що вони глухонімі, тепер верещали, наче пароплавні свистки: «Рятуйте заради Аллаха! Людина потопає!» Я подивилася туди, куди вони вказували: метрів за сорок-п’ятдесят попереду борсалась у воді якась людина. Голова її то йшла під воду, то знову виринала, випльовуючи воду фонтанчиком, мов кит, пронизливо кричала: «Мусульмани! Рятуйте! Поможіть!» і знову зникала під водою. Тим часом руки, що залишалися над водою, безнадійно тіпались, збурюючи і спінюючи навколо себе воду... Ти уявляєш собі це жахливе видовище, Нермін?.. Мені теж хотілося лементувати разом із селянками, але голос мене зрадив, зуби мимоволі стислися, мене всю тіпало.

Втім, як не дивно, пароплав не зупинився, не повернув, а йшов собі далі, не вповільнюючи ходу.

Тоді селянки обернулися до капітанського містка:

— Капітане, ти гяур,[16] чи що? Розвертай пароплав!

Тоді, вранці, ти, напевно, бачила капітана. Відставний військовий моряк, кремезний, невисокого зросту, з червоним обличчям і сивими вусами... З люлькою в руці, перехилившись через поручні капітанського містка, він намагався щось пояснити натовпові, але за гамором його сиплий голос годі було розчути. На обличчі в нього відображався радше гнів, аніж тривога.

Врешті-решт, він махнув рукою, мовляв, ідіть ви під три чорти, і пішов геть.

Я вихором злетіла на капітанський місток. Капітан вхопив мене за руку і став пояснювати:

— Ніхто там не тоне... Не хвилюйтеся, кючюк-ханим[17]... Я не можу їм втлумачити...

— ?!

— Шайтан би його забрав!.. Це в нього розвага така: щотижня, коли ми тут проходимо, він тоне, а потім оживає... Колись він справді потоне, а я знову пошиюся в дурні...

Гамір і лемент на палубі почав стихати. Декілька матросів вийшли до пасажирів і, вочевидь, дали їм такі самі роз’яснення.

Капітан запропонував мені розкладний стілець і повів далі:

— Це спортсмен... Просто кара Господня якась. Він мов тюлень