Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Іди передій корови, а потім ставай до печі, варити. Я — стара, неміч перемагає, а хазяйство ти до рук прибирай, за тобою воно ляже.

Того ж дня в коморі Степан обмірковано і страшно вибив молоду жінку. Бив у живіт, у груди, в спину; бив так, щоб не видно було людям. З того часу почав він гуляти на стороні, плутався з гулящими жалмерками, уходив мало не щоночі, замкнувши Оксану в коморі або в світлиці.

Років півтора не прощав їй кривду, аж, поки знайшлася дитина. Після цього притих, але на ласку був скупий і по-старому рідко ночував вдома.

Велике з чималеньким товаром господарство затягло Оксану роботою. Степан працював ледачувато: начесавши чуба, йшов до товаришів покурити, перекинутися в карточки, погомоніти про хутірські новини, а худобу порати доводилося Оксані, орудувати в господарстві — їй. Із свекрухи була погана помічниця. Наклопотавшись, падала на ліжко і, зши-ливши ниткою збляклу жовтавість губ, дивлячись на стелю визвірилими з болю очима, стогнала, стискалась у жмуток. В такі хвилини на обличчі її, поплямованому чорними потворно великими родинками, виступав рясний смердючий піт; в очах набирались і часто, одна по одній, стікали сльози. Оксана, кинувши роботу, забивалась десь у куток і з жахом і жалістю дивилась на свекрушине обличчя.

За півтора роки стара померла. Ранком в Оксани почались передпологовь корчі, а на полудень, за годину до появи дитини, свекруха померла на ході, коло дверей старої стайні. .Бабка, що вибігла з куреня попередити п'яного Степана, щоб не ходив до породіллі, побачила Оксанину свекруху, що лежала з підкорченими ногами. Оксана прив'язалась до чоловіка після народження дитини, але не було в неї до нього почуття, була гірка бабська жалість та звичка. Дитина померла, не проживши й року. Старе розгорнулось життя. І коли Мелехов Грицько, залицяючись, став Оксані поперек дороги, — з жахом побачила вона, що її тягне до чорного ласкавого парубка. Він вперто, з бугаїною настирливістю, її приборкував. І оця-о впертість і була страшна Оксані. Вона бачила, що він не боїться Степана, нутром почувала, що так він від неї не відступиться, і, розумом не бажаючи цього, опираючись всіма силами, помічала за собою, що святами і в будні почала пильніше чепуритися, себе туманячи, намагалась частіше навертатись йому на очі. Тепло й приємно було їй, коли чорні Грицькові очі ласкали її важко й несамовито. На світанку, прокидаючись доїти корову, вона посміхалась і, ще не усвідомлюючи чому, згадувала: "Нині щось є радісне. Що ж? Грицько... Грицунь..." Лякало її це нове почуття, і в думках ішла напомацки, обережно, мов через Дін березневим ніздруватим льодом.

Вирядивши Степана до таборів, вирішила з Грицьком бачитись якнайрідше. Після ловів волоком рішення це ще більше зміцнилося. 5

— Дарку візьмете, чи що ? — спохмурніла стара.

Пантелей Прокопович махнув рукою—"відчепись", мовляв.

— Треба буде — візьмемо. Полуднувати збирай, чого стоїш, розкрилилась!

Стара загриміла заслінкою, витягла з печі нагрітий борщ. За столом Пантелей Прокопович довго розказував про поділ, та шахраюватого отамана, що мало не ошукав увесь сход.

— Він і торік змахлював, — зайшла в розмову Одарка, —

відводили ділянки, так він усе вмовляв Меланку Фролову мірятися. і

— Стерво давнє, — жував Пантелей Прокопович.

— Тату, а класти, громадити хто буде?—'Несміливо спитала Докійка.

— А ти що робитимеш?

— Самій, тату, важко.

—> Ми Оксанку Астахову покличемо. Степан якось просив викосити йому. Треба задовольнити.

Другого дня ранком до Мелеховського двору під'їхав верхи на засідланому білоногому жеребці Митько Коршунов. Накрапував дощ. Хмарь висіла над хутором. Митько, перехилившись з кульбаки, відчинив фіртку і в'їхав на двір. З ґанку до нього озвалась стара.

— Ти, звихрений, чого прибіг?—'Спитала вона з видимим невдоволенням. Не любила стара одчайдушного і битливого Митька.

— І чого тобі, Ільківно, треба? — прив'язуючи коня до бильців ґанку, .здивувався Митько. — Я до Грицька приїхав. Де він?

— Під повіткою спить. Тебе, що ж, чи не родимець ударив? Пішки, виходить, не можеш ходити?

— Ти, тітонько, на всяку дірку цвях! — образився Митько. Похитуючись, помахуючи і ляскаючи гарненьким малахаєм по халявах лякованих чобіт, пішов він під повітку. Григорій спав на знятій з коліс гарбі. Митько, мружачи ліве око, мов націлюючись, шмагнув Григорія Малахаєм.

— Вставай, мужик!

"Мужик" у Митька була найбільша лайка. Григорій скочив спружиною.

— Ти чого?

— Годі зорювати. т

— Не дурій, Митьку, поки не розсердився...

— Вставай, діло є. .

— Ну?

Митько присів на полудрабку, збиваючи з чобота малахаєм присохле болото, сказав:

— Мені, Грицьку, образливо...

— Ну?

— Та як же, — Митько довго вилаявся, — як сотник, так уже й пишається.

Спересердя він, не розплющуючи зубів, швидко кидав словами, ноги йому тремтіли. Григорій трохи підвівся.

— Який сотник?

Хапаючи його за рукав сорочки, Митько вже тихше сказав:

— Зараз сідлай коня і побіжимо на .займище. Я йому покажу! Я йому так і сказав: "Давай, ваше благородіє, спробуємо".— "Веди, — каже, — всіх друзів-товаришів, я вас всіх покрию, бо мати моєї кобилиці в Петербурзі на офіцерських гонах призи діставала". Та про мене його кобила і з матір'ю,— хай їм сказ!'—а я жеребця не дам випередити!

Григорій похапцем одягнувся, Митько ходив за ним назирці, заїкуючись від злости розказував:

— Приїхав гостювати до Мохова купця цей самий сотник. Стривай, як він на прізвище? Либонь, Листницький. Такий з себе огрядний, сурйозний. В окулярах. Ну, та хай! Дарма, що він в окулярах, а жеребця не дам випередити!

Посміхаючись, Григорій засідлав стару, залишену на завод матку і через ворота на току, щоб не бачив батько, виїхав у степ. їхали до займища попід горою. Копита коней, жва-каючи, жували грязь. В займищі коло всохлої тополі на них чекали кінні: сотник Листницький на худорлявій красуні-кобилиці і чоловіка з сім хутірських хлопців верхи.

— Звідки бігти? — звернувся до Митька сотник, попра-вляючи пенсне і милуючись могутніми грудними м'язами Митькового жеребця.

— Від тополі до Царевого ставка.

— Де цей Царів ставок? — короткозоро примружився сотник.

— А онде, ваше благородіє, коло лісу.

Коні вишикували. Сотник підніс над головою батіжка. Наплічник його напух горбом.

— Як скажу "три" — пускати! Ну? раз, два... три!

Перший рвонувся сотник, припадаючи до луки, придержуючи рукою кашкет. Він на мить випередив інших, Митько із страшенно блідим обличчям підвівся на стременах, — здавалось Григорієві — невимовно довго опускав на зад жеребця, піднесений над головою батіг.

Від тополі до Царевого ставка — верстов зо три. На половині дороги Митьків жеребець, витягуючись у стрілку, наздогнав сотникову кобилицю. Григорій гнав нехотя. Відставши з самого початку, він їхав куцим чвалом, з цікавістю стежачи, як, мов розбитий на ланки ланцюжок, даліють вершники.

Коло Царевого ставка нанесений під весняну повінь пісо-чаний горб. Жовтий верблюжий вершок його чахло заріс гостролистою гадючою цибулею. Григорій бачив, як на схил разом скочили і стекли на той бік сотник і Митько, за ними поодинці линули інші. Коли під'їхав він до ставка, спітнілі коні вже стояли купою, спішені хлопці оточували сотника. Митько аж вилискував від стримуваної радости. Перелога проглядала в кожному його рухові. Сотник, несподівано, показався Григорію ні трохи не збентеженим: він, притулившись спиною до дерева, покурюючи цигарку, говорив, показуючи пальцем на свою, мов викупану, кобилицю:

— Я на ній пробіг півтораста верстов. Учора тільки приїхав. з станції. Коли б вона свіжіша — ти, Коршунов, ніколи не випередив би мене.

— Може, — розводив великодушність Митько.

— Бистрішого за його жеребця по всій окрузі немає,— заздрісно сказав ластатий парубчак, що біг останній.

— Кінь добрячий, — Митько тремтячою від пережитого хвилювання рукою поляскав по шиї жеребця і дерев'яно посміхаючись, глянув на Григорія.

Вони вдвох відокремилися від решти, поїхали попід горою, а не вулицею. Сотник попрощався з ними холоднувато, сунув два пальці під козирок і відвернувся.

Вже під'їжджаючи завулком до двору, Григорій побачив Оксану, що йшла їм назустріч. Вона йшла ощипуючи хворостинку; побачила Грицька — нижче нахилила голову.

— Чого засоромилась, чи ми голяка їдемо? — гукнув Митько і підморгнув: — Калино моя, ех гіркуватенька!

Григорій, дивлячись просто себе, майже проминув її і враз упарив батогом кобилу, що тюпцяла собі мирно. Та присіла на задні ноги, брикнувши, заляпала Оксану болотом.

— І-і-і, дідько дурний!

Круто повернувши, наїжджаючи на Оксану розпаленим конем, Григорій спитав:

— Чого не вітаєшся?

— Ти не вартий того!

— За це-о й обляпав — не пишайся!

— Пусти! — крикнула Оксана, вимахуючи рукою перед мордою коня: — що ж ти мене конем топчеш?

— Це кобила, а не кінь.

— Дарма, пусти!

.— За що сердишся, Ксанко? Невже за те, що на займищі?..

Григорій зазирнув їй у вічі. Оксана хотіла щось сказати, але в куточку чорного її ока раптом нависла сльозинка, жалісно тіпнулися губи. Вона, конвульсійно ковтнувши, шепоту ла:

— Відчепись, Грицю... Я не сержуся... Я... — і пішла.

Здивований Григорій догнав Митька коло воріт.

— Прийдеш нині на вулицю? — спитав той.

— Ні.

— Чом так? Мо' ночувати покликала? — Григорій потер долонею лоба і не відповів.

IX.

Від Клечальної тільки й залишилось по хуторських дворах: сухий чебрець, розсипаний по підлогах, порох м'ятого листя та зморщена вже віджила зелень зрубаного дубового та ясе-. левого гілля, приткнутого коло воріт та ґанків.

З Клечальної почали косити луки. З раннього ранку зацвіло займище святковими бабськими спідницями, яскравим шитвом завісок, барвами хусток. Виходили на косовицю всім хутором зразу. Косарі та громадянці прибиралися мов на храм. Так повелося здавна. Від Дону до далеких ольхових зарослів ворушилися і зідхали під косами спустошувані луки.

Мелехови спізнилися. Виїхали на косовицю, коли на луках була вже мало не половина хутора.

— Довго спиш, Пантелею Прокоповичу! — гомоніли припо-тілі косці. .

— Не моя провина, бабська! — посміхався старий і підганяв волів плетеним з сириці батогом.

, — Доброго здоровля, односуме! Припізнився, браток, припізнився... — хитав головою, мантачачи край дороги косу, високий у брилі козак.