Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

– Так ото вам свербить, – засміявся Віліберт. – У ту саму дуду ви дуєте, що й Нільфгард, бо й Нільфгард про рівність кричить, обіцяє вам повернення до старих порядків, щойно він нас переможе і з тих земель вижене. То така єдність, така рівність мариться вам, про таку балакаєте, таку оголошуєте! Бо Нільфгард вам за те золотом платить! І не дивно, що ви так полюбляєте одне одного, бо то ж ельфійська раса, ці нільфгардці…

– Дурня, – сказав холодно ельф. – Дурість балакаєте, пане рицарю. Расизм вас осліплює, очевидно. Нільфгардці є людьми, такими самими, як і ви.

– Цілковита це брехня! То нащадки Чорних Сейдхе, кожен про те знає! У венах їхніх ельфійська кров тече! Кров ельфів!

– А у ваших венах що тече? – насмішкувато запитав ельф. – Мішаємо ми нашу кров поколіннями, століттями, ми й ви, і чудово те у нас виходить, не знаю, чи на щастя, чи на біду. Почали ви засуджувати мішані зв’язки чи не чверть століття тому, із марним, зрештою, результатом. І покажіть мені тепер людину без домішок Сейдхе Іхер, крові Старшого Люду.

Віліберт виразно почервонів. Порозовіла також Вера Левенгаупт. Нахилив голову й закашлявся чародій Радкліфф. Що цікаво, зарум’янилася також і чарівна ельфійка у горностаєвому капелюшку.

– Усі ми є дітьми Матері Землі, – пролунав у тиші голос сивого друїда. – Ми є дітьми Матері Природи. І хоча матері нашої ми не шануємо, хоча примножуємо інколи її страждання та біль, хоча розбиваємо їй серце, вона нас любить, любить нас усіх. Пам’ятаймо про це, зібравшись тут, у Місці Приязні. І не сперечатимемося, хто з нас був тут першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проклюнувся Великий Блеоберіс, найстарший із дубів. Стоячи ж під вітами Блеоберісу, серед його віковічного коріння, не забуватимемо ж про наше власне братерське коріння, про землю, з якої коріння те виростає. Пам’ятаймо про слова пісні поета Любистка…

– Власне! – крикнула Вера Левенгаупт. – А де він є?

– Здимів, – констатував Шелдон Скаґґс, дивлячись на порожнє місце під дубом. – Узяв грошенята й здимів, не попрощавшись. Воістину по-ельфійськи!

– По-ґномськи! – запищав залізний реманент.

– По-людськи, – виправив високий ельф, а краса в капелюшку схилила голову йому на плече.

– Гей, музико, – сказала Матуся Лантіері, заходячи без стуку до кімнати та гонячи перед собою запах гіацинтів, поту, пива й шинки. – Маєш гостя. Заходьте, достойний пане.

Любисток поправив волосся, випростався у величезному різьбленому кріслі. Двоє дівчат, що сиділи на його колінах, підхопилися швиденько, прикрили принади, натягнувши розхристані сорочки. «Сором’язливість дівок, – подумав поет, – це ж непогана назва для балади». Він устав, застібнув пояс і натягнув кубрак, розглядаючи шляхтича, який стояв на порозі.

– Воістину, – сказав, – усюди вмієте мене знайти, хоча рідко вибираєте відповідний для того час. На ваше щастя, я ще не вирішив, яку з тих лялечок хочу. А при твоїх цінах, Лантіері, не можу дозволити собі обох.

Матуся Лантіері поблажливо посміхнулася, плеснула в долоні. Дівчата – обидві, білошкіра веснянкувата острів’янка й темноволоса напівельфійка, – поспіхом вийшли з кімнати. Чоловік, який стояв на порозі, зняв плаща, вручив його Матусі разом із малим, але пузатим мішечком.

– Вибачте, майстре, – сказав, підходячи й усідаючись за стіл. – Знаю, що турбую вас невчасно. Але ви так раптово зникли з-під дуба… Я не наздогнав вас на гостинці, як мав намір, не відразу натрапив на ваш слід і в містечку. Повірте, не заберу у вас забагато часу…

– От завжди ви так мовите, і завжди дурня виходить, – урвав бард. – Залиш нас самих, Лантіері, простеж, аби нам не перешкоджали. Слухаю вас, пане.

Чоловік подивився на нього допитливо. Мав він темні, вологі, наче заплакані очі, гострий ніс і некрасиві вузькі губи.

– Не зволікаючи, беруся до справи, – заявив він, почекавши, поки за Матусею зачиняться двері. – Цікавлять мене ваші балади, майстре. А саме – певні особи, про яких ви співаєте. Переймаюся правдивими долями героїв ваших балад. Адже, якщо не помиляюся, саме правдива доля реальних осіб надихнула на чудові твори, які я слухав під дубом? Я маю на увазі… Малу Ціріллу з Цінтри. Онуку королеви Каланте.

Любисток глянув на стелю, побарабанив пальцями по столу.

– Мосьпане, – сказав сухо, – дивні речі вас цікавлять. Про дивні речі ви запитуєте. Щось мені здається, що ви не той, за кого я вас маю.

– А за кого ви мене маєте, якщо можу дізнатися?

– Не знаю, чи можете. Залежатиме від того, чи перекажете ви мені вітання від наших спільних знайомих. Мали ви то зробити відразу ж, але якось забули.

– Аж ніяк я не забув. – Чоловік сягнув за пазуху оксамитового каптану кольору сепії, видобув другий мішечок, трохи більший, ніж той, який вручив бандерші, але так само пузатий і брязкітливий при зіткненні з дошками столу. – Ми просто не маємо з вами спільних знайомих, Любистку. Але чи цей гаманець не зуміє залагодити проблему?

– І що ж ви маєте намір купити за такий худенький капшук? – вигнув губи трубадур. – Увесь бордель матусі Лантіері й землі, що його оточують?

– Скажімо, маю намір підтримати мистецтво. Й митця. Для того щоб мати можливість погомоніти з митцем про його творчість.

– Ви аж настільки любите мистецтво, мій пане? Аж так вам кортить порозмовляти з митцем, що намагаєтеся упхати йому гроші ще до того, як себе назвете, порушуючи тим самим елементарні правила ґречності?

– На початку розмови, – незнайомець трохи примружив темні очі, – вам не дуже заважало моє інкогніто.

– Але тепер заважає.

– Я свого імені не стидаюся, – сказав чоловік із легенькою посмішкою на вузьких губах. – Звуся я Ріенс. Ви мене не знаєте, майстре Любистку, і воно не дивина. Ви занадто знані й відомі, аби знати усіх ваших поціновувачів. А кожному шанувальнику вашого таланту здається, що він знає вас, знає так добре, що певне панібратство є тут цілком доречним. Це стосується також і мене, повною мірою. Знаю, що це помилкове враження, ласкаво вибачте.

– Ласкаво вибачаю.

– Тоді чи можу я розраховувати, що ви відповісте на кілька запитань…

– Ні, не можете, – урвав, набундючившись, поет. – Тепер уже ви мене ласкаво пробачте, але я неохоче дискутую про теми моїх творів, про інспірації, про постаті, як вигадані, так і інші. Бо це обдирає