Брюс Кемерон - Шлях додому

притулятися до Мами-Кішки. Іноді я обережно брала його пальці до своєї пащі, поки він дрімав, але не для того, щоб укусити, а лише для того, щоб ніжно погризти – з такою любов’ю, що в мене аж щелепа боліла.

Він звав мене Белла. Кілька разів на день Лукас брав повідець – так він називав ту штуку, яку чіпляв до нашийника. За допомогою повідця тягнув мене туди, куди хотів, щоб я йшла. Спочатку мені не подобалася та штука: здавалося безглуздим, коли мене тягнуть за шию в один бік, а я відчуваю аромати чудових речей в іншому. Але потім зрозуміла, що коли повідець знімають із місця біля дверей, то це значить, що ми йдемо «гуляти», а від цього я була в захваті. Також я обожнювала, коли ми поверталися додому, де на нас чекала Мама, і тоді я бігла до неї в обійми. І ще любила, коли Лукас клав їжу до моєї миски чи коли він сідав так, щоб я могла погратися з його ногами.

Мені подобалося боротися з ним і те, як він тримав мене на своїх колінах. Я любила його. У центрі мого світу був Лукас, і, коли мої очі були розплющені чи мій ніс щось винюхував, я шукала його. Кожен день приносив нові радощі, нові заняття, якими ми займалися з Лукасом, моєю людиною.

– Белло, ти найкраще цуценятко у світі, – часто казав він, цілуючи мене.

Мене звали Белла. Невдовзі я сама почала так подумки себе називати.

Щонайменше раз у день ми ходили до лігва. Там у рядок вишикувалося кілька порожніх будинків, і в одному з них жили коти. Вони були огороджені дротяною сіткою, але Лукас від’єднував її від стовпа, і ми заходили всередину.

У лігві досі сильно пахло Мамою-Кішкою, хоча запахи кошенят ставали слабшими. Також я зрозуміла, що туди повернулося кілька котів-самців. Лукас ставив їжу й воду, але мені він не дозволяв там ні їсти, ні пити. Так само, як не дозволяв лізти в лігво, щоб побачити свою маму.

– Бачиш її? Бачиш кицьку? Вона там, спостерігає за нами, Белло. Її ледь помітно в темряві, – тихо промовляв Лукас.

Мені подобалося чути своє ім’я. Я відчувала в голосі Лукаса питання, але після нього не було ніякого смаколика. Я могла не розуміти, що він казав, але я була з ним, тож усе інше не мало значення.

Одного дня я лежала на Лукасовій нозі, на яку впала після дуже напруженої гри в напад на взуття. Мені було незручно, але я занадто втомилася і не могла поворухнутися, тому моя голова лежала значно нижче за решту тіла.

Я почула гуркіт, що ставав дедалі гучнішим, і Лукас врешті змінив позу: значить, він також його почув.

– Що це, Белло?

Я насилу підвелася. Гуляти? Смаколик? Лукас підійшов до вікна й визирнув у двір.

– Мамо! – стривожено закричав він.

Мама вийшла зі своєї кімнати.

– Що таке?

– Вони пригнали екскаватор! Вони збираються знести будинок, а там досі живуть коти! – Він підійшов до комода й ривком відкрив шухляду, а Мама підійшла до вікна. – Так, дивися. Ось візитка. Телефонуй у службу порятунку тварин. Поклич Одрі, а якщо її не буде, просто скажи їм, що забудовник збирається знести будинок, і коти загинуть!

Я чітко відчувала страх, який відходив від Лукаса, коли він пішов по повідець, а потім причепив його до мене. Я струснулася, остаточно прокинувшись.

– Я зателефоную. Що ти збираєшся робити? – запитала Мама.

– Я маю їх зупинити. – Він відчинив двері.

– Лукасе!

– Я маю їх зупинити!

Разом ми вибігли надвір.

Лукас вискочив із дверей, тягнучи мене за собою. Ми кинулися на інший бік вулиці. Огорожу частково розібрали. Кілька чоловіків обступило лігво, а поруч стояла велика ревуча машина. Звук, який вона видавала, був на диво низьким і гучним. Я сіла помочитися, і в цей час від групи відійшов один чоловік і попрямував до нас. Від його взуття віяло неймовірними запахами мастила та іншими гострими пахощами, які мені ніколи не траплялися.

– Під цим будинком досі живуть коти, – сказав Лукас чоловікові, коли той підійшов. Лукас задихався, його серце стукотіло, коли він підняв мене і притис до грудей.

– Про що ти? – запитав чоловік, насупившись.

– Коти. Тут у підвалі досі живуть коти. Ви не можете знести будинок, це вб’є їх. Можете зносити інші, але в цьому мешкають тварини.

Чоловік пожував губу. Він озирнувся до своїх друзів, а тоді глянув на мене.

– Гарне цуценя.

Він погладив мене по голові шершавою рукою, і я відчула на його шкірі запахи хімікатів і ґрунтів, стійкі й слабкі водночас.

Лукас глибоко вдихнув.

– Дякую.

– Що це за порода, дог з мастифом?

– Що?

– Твоє цуценя. У мого друга є собака – напівдог, напівмастиф. У дитинстві він був дуже схожий на твоє цуценя. Я люблю собак.

– Це чудово. Можливо, бо я не знаю, що це за порода. Насправді її витягли з підвалу будинку, який ви збираєтеся знести. Там була купа котів, і багато з них досі в підвалі. Я намагаюся пояснити ось що: не всіх тварин спіймали. Тому за законом ви не можете знести будівлю, під якою живуть безпритульні коти.

З отвору, що вів до лігва, я відчула запах Мами-Кішки і зрозуміла, що вона обережно підійшла ближче. Я почала крутитися, бо хотіла підійти до неї, та Лукасова рука зупинила мене. Я обожнювала, коли він тримав мене на руках, але іноді засмучувалася, коли наставав час погратися.

– За законом, – задумливо повторив чоловік. – Ну, що ж, у мене є дозвіл на знесення. Він вивішений отут, бачиш? Тож насправді це таки за законом. Я нічого не маю проти котів, хіба що у моєї дівчини їх забагато. Але я повинен виконувати свою роботу. Розумієш? Нічого особистого.

– Це і є особисте. Це особисте для котів. І особисте для мене, – виголосив Лукас. – Вони самі в усьому світі. Покинуті. Я єдине, що в них є.

– Так, усе, не сперечатимуся.

– Ми викликали людей зі служби порятунку тварин.

– Не моя турбота. Ми не можемо чекати, доки вони приїдуть.

– Ні! – Лукас широкими кроками підійшов до великої машини і став перед нею, а я пішла слідом, і повідець між нами не натягнувся. – Ви не можете цього зробити.

Я глянула на величезну штуковину, не розуміючи, що це.

– Ти починаєш дратувати мене, друже. Зійди з дороги. Ти порушуєш чуже право володіння.

– І не поворухнуся, – Лукас підняв мене й