Борис Захарович Фрадкін - Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін

очі звикли до темряви, розлитої на екрані, Біронт нагледів темно-червоні скелі, які начебто поринули в чорну безодню. Скелі змінювали свої форми й відтінки. Вони то підносились колонадою, то скидалися на застиглі гребені морських хвиль.

— Ой, чорт!

Міхєєв рвучко простяг руку до пульта й натиснув зелену кнопку. Електричний смерч навколо підземохода згас. Несподівана тиша оглушила Біронта.

— Що сталося? — підводячи голову, запитав Вадим.

— Та ви тільки гляньте на це диво!

Серед чорних грайливих хвиль цвіла величезна кам'яна троянда, яка ніби спливла з морського дна. Вона мала такі розміри, що корабель вільно умістився б на одній її пелюстці. Тільки великий кут охоплення променями локатора дозволив побачити її всю.

Пелюстки, темно-червоні біля маточки, ставали поступово чорними з воронованим блиском.

— Ви що, ніколи не бачили кристалів залізного блиску? — здивувався Вадим. — Я зовсім не пізнаю вас, Петре Панасовичу. Спинити машину… Ну й ну!

Міхєєв натиснув червону кнопку. Підземохід рушив прямо всередину троянди, розтрощуючи її кам'яні пелюстки.

Тепер і Біронт з цікавістю дивився на водія. Ось Сурков байдужий до всього, що оточує корабель. А водій, який уже стільки бачив, наївно, майже по-дитячому захоплений. І чим? Мертвими кам'яними породами.

Та з усього екіпажу тільки Валентин Макарович не знав, що Міхєєв має другу професію. Вже давно Петро Панасович захоплювався живописом. Пристрасть ця з'явилася у нього ще після перших підземних рейсів. Світ воістину фантастичної краси, сповнений блискотінням алмазних печер і гірського кришталю, розкривався перед ним у земних надрах. Йому доводилося перетинати шари яшми й світні ріки. Часто позаду підземного човна залишався тунель, прокладений у найчистішому золоті. Петрові Панасовичу перехопило дихання від захвату, коли машина вторглась у химерне нагромадження кристалів берилу, прозорих, як повітряний серпанок у спеку, але з безліччю жовтих і ніжно-рожевих переливів. У надрах ховалися справжні «зарості» турмаліну — вони наїжились вогняно-червоними хвойними гілками серед літієвої слюди, що тьмяно виблискувала.

Ніякий калейдоскоп не відтворив би того плетива фарб, які доводилося бачити Петру Панасовичу, бачити зовсім не тими очима, якими дивляться на навколишній світ його супутники. І він узявся за пензель.

Тепер водієві піти б на заслужений відпочинок — йому давно за п'ятдесят, та він усе відтягував цей момент, не наважуючись розлучитися з підземним світом. Довідавшись про наступне випробування ПВ-313, він сам прийшов до Ремізовського й не просив, а вимагав зарахувати в екіпаж…

На екрані пропливли чорні скелі. В рожевому морі граніту з'явилися фіолетові крижини, одні матові, інші з дзеркальним блиском.

— Аметист! — вихопилось у Міхєєва. — Та ще й скільки, га? Колись із нього будуватимуть міста. Уявляєте собі — палаци й житлові будинки, оздоблені аметистом? Вадим похитав головою, підвівся.

— Безнадійний ви романтик, Петре Панасовичу! Хіба можна зосередитися, слухаючи такі вигуки? Поспівчувайте мені, Валентине Макаровичу.

Біронт розвів руками.

— Але ж я, здається, зголоднів, — Вадим глянув на годинник. — Ого! Над нами люди вже обідають.

Тепер і Валентин Макарович відчув голод, про який уже став забувати.

Весь екіпаж зібрався за столом. Розбудили Дектярьова. Той зліз із гамака, похмурий, заспаний, мовчки накинувся на запропоновані йому м'ясні концентрати, спорожнив цілу коробку й почав вишукувати нову жертву для свого нестримного апетиту. Скорюпін, що виконував за сумісництвом обов'язки буфетника, підсунув йому консервовані фрукти.

Біронт скоса, осудливо дивився на свого колегу. Геологова поведінка за обіднім столом була просто-таки непристойна.

Зате Андрієві Дектярьов припав до душі.

Геолог прибув на завод за місяць до того, як ПВ-313 зійшов з монтажного стенда й попав у цех для випробування основної апаратури. Одягнувши комбінезон, Микола Миколайович цілими днями пропадав на дільниці складання підземохода, вимагаючи пояснень у монтажників, технологів, механіків. Він вникав у всі тонкощі будови машини, що йому, як геологові, знати було зовсім не потрібно.

Коли ж черга дійшла до установки обладнання, яке призначалося для геологічних досліджень, вчений засукав рукава. Складальник він виявився дуже посередній і більше заважав, ніж допомагав, та молодь радо зустрічала появу балакучого й добродушного професора. Микола Миколайович з однаковим запалом міг розповідати про наукові проблеми, обговорювати питання кохання, давати поради на всі випадки життя. І зачарував хлопців своєю надзвичайною фізичною силою: сталевий прут діаметром у п'ятнадцять-двадцять міліметрів легко обертався в його руках на пружину.

Тепер же виявилося, що й апетит у Дектярьова, як у цілої бригади складальників.

— Глибина? — запитав Микола Миколайович, невідомо до кого звертаючись.

— Пішли на дев'ятнадцятий, — відповів Андрій.

— Мілина…

Біронт захлинувся від обурення, коли побачив, що Дектярьов знову чимчикує до гамака. Раніше ніж інші підвелися з-за столу, почулося гучне сопіння геолога, що перейшло потім у богатирське хропіння.

• 6

Закінчувалась перша доба після старту, а Вадим так і не примусив себе задрімати бодай на хвилину. Не спав і водій. Обидва залишалися біля пульта, мовчки стежачи за переморгуванням сигнальних ламп.

Повільно зростала глибина: двадцять вісім кілометрів… тридцять один… тридцять чотири… тридцять шість…

Пекучішим ставав граніт навколо всюдихода, щільніше притискався він до сталевого тіла корабля. Траплялося, що машина годинами рухалася крізь бурхливий радіоактивний розпад, крізь поклади чистого радію та свинцю.

Але ні температура, ні радіація вже не привертали до себе Вадимову увагу. Тепер він спостерігав тільки за показаннями тиску і бачив, як стиск на корпус поступово розповзається від порожнини бура вздовж усієї обшивки. Речовина ставала пластичною, ще трохи — і вона стисне корабель, як безодні океану здавлюють підводні човни.

Як тільки тиск досягне тридцяти тисяч атмосфер, автомати ввімкнуть захисне поле. Це означатиме, що ПВ-313 поминув глибинний бар'єр і ввійшов у астеносферу.

Вадим не мав сумніву: автомати працюють точно. Захисна дія поля перевірена не тільки розрахунками, але й кібернетичними випробуваннями. І все ж кожен нерв натягнутий, як струна, в чеканні, коли запрацює полеутворююча установка. ПВ-313 перший переступить цей рубікон.

Мерщій би, мерщій!

Здається, час зупинився.