Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

невидимого, творця неба і землі, а не язичеського Геліоса… Чого зібралися, діти князя тьми, довкола цієї спокусниці? Навіщо гнівите милосердного господа, втішаючись богопротивними піснями?

— Мовчи, дурню! — гаркнув якийсь моряк. — Хочеш молитися своєму богові — молись мовчки, в пустелі. Не дратуй нас своїми дурними речами! Чи не грієш ти свої кості на сонечку, чи не радієш ти, як і все живе, тому світлові, яке дає нам благословенний Гелі ос?

— Славно, славно сказав! — реве захоплена юрба. — Так його! Хай заткне смердючу пащу, а то кинемо його на харч рибам! Ха-ха-ха! Співай, співай! Потіш нас, божественна дівчино!

А Гіпатії вже не хочеться грати й співати. Диво-мить щезла, розвіялася. Довкола вже нема казки. Колишеться хвиля заздрісних, гнівних, брудних чи захоплених облич. Серце принишкло, муза полетіла в небо.

— Скажу щиро, — відкашлявшись, мовив господар судна, літній суворий кілікієць, — що не чув такого голосу ніде, хоч мандрував чималенько по світу. І східні тирани та деспоти не мають такого скарбу в своїх палацах. Півцарства можна віддати за такий талант дивовижний…

— Десять царств, — відгукнувся велетень-моряк, що стояв поруч господаря. — Десять!

В його чорних очах майнув зловісний вогонь, губи пересмикнула гримаса. Гіпатія провела по тому дикому владному лиці поглядом, здригнулася. Загорнувшись у плащ, вона благально звернулася до Ісідора:

— Мені холодно… я втомилася…

— Пісні, пісні! — кричали люди. — Хочемо слухати!

— Господиня втомилася, — заперечив господар судна. — Прошу до каюти, вона давно чекає вас. Гей, раби, веселіше! А ви, ледарі, азійські собаки, чого зібралися сюди? Підняти головні вітрила!

Ісідор повів дівчину до трюму, вони усамітнилися в маленькій затишній каюті. Гіпатія поклала кіфару на столик, прилягла на вузенькому ліжку. Втомлено глянула на юнака.

— Чому вони такі?

— Хто, кохана?

— Люди… Я не збагну їх… Щойно слухали мою пісню, як діти… І вже можна повірити, що вони підуть за мною, куди я захочу… Що краса не випустить їх з свого ніжного полону… А замовкає пісня, і вони знову звірі… Лаються, гніваються, ненавидять один одного, готові вбити за дрібниці… Чому так, Ісідоре?

— То одвічна таємниця людського роду, Гіпатіє… Ми пливемо до Афін, щоб розкрити її, щоб знати, як діяти, де шукати шляхів…

— Це правда, правда, Ісідоре… Все буде гарно… Все буде любо.

— Засни, моя красуне… І хай тобі присняться ласкаві сни… А я оберігатиму тебе… Засни, моя Па…

Минає два дні й дві ночі. Вже десь недалеко Кріт. А там і до Афін — рукою подати.

Та примхливі вітри, неслухняні. Гнівається й Посейдон, збурює, хвилює неосяжну поверхню вод. Натужуються вітрила, тріщать, і господар судна велить спустити їх, а сильніше налягти на весла. Раби проклинають норовистих богів, а християни нишком моляться своєму господові, щоб послав їм добру погоду. Не слухаються боги ні благань, ні проклять: буря навісніє, смерчі ходять над морем, ніби казкові дракони граються між собою на захмарених просторах.

Насувається ніч. Страшна, тривожна ніч. Хвилі, як гори, котяться на корабель, загрожують поглинути мізерну посудинку. А вона змагається, не дається, вперто прямує вперед, у пітьму.

Кудлаті хмари шалено мчать над морем, їх безжалісно шмагає ураган, рве, шматує на частки, і вони інколи розступаються. Тоді на розлючене море кидає срібні промені Селена, забарвлює корабель у містичні тони. Зціплюють зуби раби-гребці, працюють уже не за страх, а за совість, бо знають — рятунок в їхніх руках. І господар не лається, не б’ється, а понуро й суворо стоїть біля керманича — похмурого велетня. Хвиля заливає їх з ніг до голови — дарма! Треба міцно тримати правило, щоб не схибив корабель з вірного шляху. Знає кілікієць-велет, куди йде судно, знає, навіть заплющивши очі, за якимись лише йому одному відомими ознаками.

Ісідор з Гіпатією в каюті. Жалібно стогне днище корабля, і дівчина тривожно поглядає на юнака. Він зовні спокійний, найменшого остраху не прогляне в чорних очах, але Гіпатія знає — її товариш тамує страшну тривогу. У віконечку чорно-срібна імла, розлючені океаніди плюються отруйною піною, співають урочистий гімн перемоги. Гіпатія прислухається, дивується: яка могутність, яка стихійність! Що людина супроти такої потуги!? Навіщо вона?

Десь над головою чуються люті крики, стогін. Чи то, може, здається? Може, то гук бурі?

Рвучко відчиняються двері. На порозі в світлі смолоскипів з’являються чорні постаті. Моряки важко дихають, не видно їхніх очей, лише зловісні тіні під бровами.

— Чого вам? — грізно запитує Ісідор.

— Господар кличе. Біда! — хрипко промовляє моряк.

— Що сталося?

— Він скаже. Йдіть обоє…

Ісідор бере дівчину за руку, притримує її за плечі, веде по вузьких східцях на палубу. Ледве він встигає вийти нагору, як на них накидається зграя людей. Ісідор люто закричав, вихопив з-під плаща короткого бойового меча. Зграя розскочилася. Почулася брудна лайка. Ісідор захистив дівчину широкими плечима, притуливши її до борту, сторожко озирався, судорожно вдихаючи вологе, солоне повітря. Що сталося? Хто на них нападає?

З-за щогли вийшов велет-кілікієць, широко розкарячивши ноги, зупинився перед юнаком. Хижо блиснули зуби, обличчя моряка було страшне в променях Селени.

— Гей, хлопчику! — крикнув він, покриваючи свист бурі. — Одійди вбік. Нам ти не потрібний!

— Чого ви хочете? — яро гукнув Ісідор. — Де господар?

— Нема господаря! — зареготав кілікієць, і зграя розбійників підхопила той сміх. — Є падаль! Ось глянь!

Він штурхнув ногою щось темне під щоглою, і юнак з жахом побачив, що то закривавлений труп господаря судна. О боги! Ці розбійники захопили корабель. Тепер це піратська монорема! Що ж діяти?

— Ми відпустимо тебе, дитино! — насмішкувато провадив велет. — Їдь собі в Афіни, чи в Спарту, чи в Дамаск! їдь хоч в самі тартари! А хочеш — станеш піратом, славним хлопцем! Ні пана, ні раба! Гуляй, рубай! Всі багатства світу — наші! Нам потрібна дівчина!

— Тільки через мій труп! — грізно заричав Ісідор, виставляючи перед собою меча.

— Так воно й