Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?, Панас Мирний

повинен заплатити їм за два роки.

На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості, взяли старшину із собою та пішли до пана в Красногорку.

Пан відмовився платити гроші, звинуватив піщан у тому, що вони бунтовщики, і вночі, як пішли люди по домівках, звелів запрягати коні - і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…

На другий день у Пісках знову збирали громаду: приїхав становий з посередником, а незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила.

Посередник Кривинський став допитуватись, чого піщани бунтують? Громада стояла на своєму: вимагала, щоб пан заплатив за два роки. І тоді за діло взялися москалі. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями.

Чіпка побачив, як упав старий дід Улас. Закипіло його серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, закликає їх допомогти кріпакам.

Його товариші Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, та - тільки видно - через село…

Кинувся по допомогу до Грицька - той мовчки мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.

Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його і схопили. Довго борсався він у руках москалів; ще довше його били.

Ні крикнув, ні застогнав! Устав - наче з хреста знятий.

Обняло його зло нелюдське на панів, на москалів, на своїх братчиків.

XXI

Сон у руку

Спить Чіпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок, залитий світлом, гуде від музики, танців, співів. А збоку насувається темна ніч, немов чорна хмара. А в тій темряві якісь тіні. Два чоловіки борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, душить нижнього. Придивляється Чіпка й пізнає себе. Ясно згадав картину, як він душив сторожа, як востаннє бачив його очі, які вже смерть застилала полудою.

Здригнувся Чіпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.

І знову сниться чи верзеться ніч, тіні, у яких він пізнає матір і діда Уласа.

Трохи згодом, вгорі захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок. Пізнав Чіпка у ній Галю, свою польову царівну, простягає до неї руки. Тінь захиталась, ясне лице потемніло; на очах затремтіли сльози… Йому вчувся голос Галі, наповнений болем і гнівом. Той голос страшенно вигукував, проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив його жахом, бо розкривав перед Чіпкою всі його злодійства, грабунки, нагадував про вбивство. Чіпка закричав. Від його гучного крику тінь затремтіла, полетіла вгору… Небо загоготало, огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Ось він кругом охопив Чіпку… Як глянув він, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його… Скрикнув Чіпка - і несамовито кинувся.

Стояв уже вечір. Село втихомирилось, наморене бійкою: ніде ні крику, ні гуку.

Скочив Чіпка - і почув вогонь у всьому побитому тілі. У думках сон мішався з бувальщиною, серце боліло, замирало, кипіло несамовитим злом… Він вийшов надвір - хоч провітритись. Кругом було пусто й глухо!

Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом. Став Чіпка навколішки серед пустої хати і молився… прокльонами.

Отаким його і побачив Лушня, не здержався і став реготати на всю свою здорову грудину.

Чіпці стало соромно, хоч крізь землю… Його піймали на сльозах, він молився й плакав, як мала дитина. Цей сміх, товариська зрада, докора - разом кинулись йому в голову, схопили за серце… Він вигнав Лушню з хати й зачинив за собою двері. Але той став розказувати Чіпці, що їх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце тільки недавнечко випустили.

Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Чіпка повірив, йому стало жаль товаришів. Він скочив із полу, швиденько відчинив двері, впустив Лушню в хату і став говорити.

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутись, а Чіпка все говорив про людську неправду, про помсту панам за всі кривди; про те, що треба їхньому побратимству стати такими, як усі люди. Від сьогодні вони кинуть пити, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень… А ніч-матінка научить, де їхнє лежить…

XXII

Наука не йде до бука

Почула й Мотря про те, як заступався за людей Чіпка, як кликав оборонити кріпаків, як люто його били за це. Вона була тепер сердита на весь мир, на весь світ - на панство, що ЇЇ сина побило. Тільки мати вміє разом простити свою дитину й боліти її болями.

Чіпка, як піднялося сонечко, пішов до баби, де жила мати, просити Мотрю повернутися додому. Каявся перед ненькою, вибачався, жалівся, що спина, мов печена, болить.

Не видержала мати. Сльози жалю, докори, бризнули з переповнених очей, котилися по обличчю, падали на долівку.

Того ж таки дня, надвечір, Чіпка пішов у Крутий Яр та найнявся молотити. Працював так, що аж солома летіла вгору.

Піщанські козаки дивувались такому завзяттю, сміялись між собою, що й такого верховоду виправила московська лоза.

Надійшла весна. У Піски приїхав посередник наділяти кріпаків землею. Ті перелякалися, щоб із землею не наділив він часом другою неволею та давай відмовлятися.

Піднялася знову буча та колотнеча. Настала робота москалям - вганяють волю силою.

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день удень коло хати порається. Аж помолодшала Мотря, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство… Радіє жінка, хвалиться людям - не нахвалиться своїм сином.

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу, а Христя вподобала Мотрю; часто приходила до неї побалакати, розважитись.

Чіпка вдень працює, а вночі йде кудись. Мотря питала, де він буває, та не допиталась; вирішила, що з повійницею спізнався, а не признається - бо соромно.

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там німця-управителя обчистили; там жида, як липку, обідрано; там до пана в Красногорці добивалися; а в іншому селі церкву обікрали.

Дивуються поміж себе люди такому не знаному раніше розбою та, лягаючи спати, просять бога, щоб цілими встати.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII
Невзначай свої

Була темна осіння ніч. Люди сиділи по хатах, кожному було чогось не по собі. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться.

А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Цілий день працював, насвистуючи крізь зуби веселу пісню, аж у ночі вже увійшов у хату. Не захотів вечеряти, накинув на плече сірячину і хутко кудись подався.

Вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Відійшов далеченько від села, стулив пальці, приложив до рота - і завив, як пугач. На цей гук