Ольга Саліпа - Зламані речі

Перед кабінетом директора вихователька зупинилася, критичним поглядом оцінила Регіну. Пригладила волосся і смикнула вниз трохи закоротку сукеночку. Значить, чергова «показуха» потенційним батькам. Ну що ж, не вперше.

Вихователька обережно постукала, трохи відхилила двері й заглянула всередину. Отримавши схвальний кивок від директорки, підштовхнула поперед себе в спину Регіну, і дівчинка, ступивши два кроки, зупинилася посеред кабінету. Директорка всміхалася як ніколи приязно. Регіні від цього було навіть трохи страшно. З іншого боку директорського стола сиділа пара. Якби Регіна тоді вже могла на око визначати людський вік, то сказала б, що чоловікові та жінці десь під сорок. Не дуже й молоді. Він – високий та худий, з трохи гострим носом і непоказною зовнішністю. Зате його дружина – справжня красуня. Жінка мала білу-пребілу шкіру, темні очі, великі губи і довге, чорне, як смола, волосся. Ну точнісінько як Регіна. Коли їхні погляди зустрілися, мала аж випрямила спину. Ніби перед нею – справжня королева.

– Це Реґіна, – директорка чомусь вимовила її ім’я на закордонний манір. – Дуже тямуща і слухняна. І чорнявенька, як ви й хотіли.

«Королева» встала зі свого місця і підійшла до малої, розглядаючи її з різних боків. Коли її рука легенько опустилася на плече дівчинки, ту наче вщипнуло током. Уперше за багато років захотілося, щоб її вибрали.

У ті короткі хвилини, коли жінка торкалася її волосся й обличчя, Регіна уявляла, як гулятиме з нею містом. Усі перехожі оглядатимуться, а дівчатка-однолітки із заздрістю запитуватимуть: «Ось це – твоя мама? Справді? Така гарна! Як у кіно!» У думках лежала з мамою у великому ліжку з білими простирадлами, обоє були в мереживних нічних сорочках і читали кольорову книгу. Їхні розпущені довгі коси падали одна на одну і створювали блискучу атласну хвилю.

Тим часом «королева» присіла перед малою і, заглянувши в очі, запитала:

– Регіно, а що ти вмієш?

Дівчинка запитально глянула на директорку, і та, все ще всміхаючись, схвально кивнула, мовляв, говори.

– Нічого… – Регіна опустила очі додолу.

– Може, ти співаєш, танцюєш чи малюєш? – «Королева» однаково запитально дивилась і на директорку, і на дівчинку.

– Не вмію, – Регіні хотілося розплакатися від розпачу. І раптом вона згадала про те, що не розповідала нікому. Про те, чого боялася. Але зараз їй так хотілося, щоб її вибрали, що потрібно було діяти. – Я вмію ламати речі поглядом! – Дівчинка різко підняла голову й переможно подивилася на присутніх.

– А це як? – «Королева» здавалася розгубленою.

– А дивіться! – Мала знайшла очима більш-менш підходящу річ на директорському столі – склянку, з якої хтось щойно пив воду, – і втупилася в неї поглядом. Щічки дівчинки почервоніли від напруги, але нічого не відбувалося.

– Принаймні я бачу, що ти вмієш фантазувати, – спробувала розрядити ситуацію директорка. Регіна була в розпачі.

Далі дорослі розмовляли так, наче її взагалі не було в кімнаті. Про якісь документи, умови, про те, що все це забирає час. Дівчинка стояла в кутку й не наважувалася нагадати про свою присутність. Вона з насолодою вдихала аромат жіночих парфумів, який принесла із собою «королева». Схоже, директорка і потенційні батьки справді забули про малу, бо невдовзі почали говорити про неї.

– Я не впевнена, що хочу саме цю дівчинку, – «королева» розтягувала слова, наче нудку гумку. – Занадто вже вона… проста. Я б хотіла, щоб моя донька співала або ще краще – танцювала. А ця… Вона звичайна. Знаєте, є цуценята породисті, а є – дворняги. Породисті легко вчать команди, з ними гарно вийти на прогулянку, а дворняги – дурне дурним. Я не хочу образити цю малу, але вона – як дворняжка. Гарна, але якась кострубата… Пошукайте мені іншу.

У душі Регіни розгорявся вогонь. Пеклó зсередини так, як ще ніколи. Вона – дворняга… її не вибрали… «Королева» в очах дівчинки повільно перетворювалася на відьму: в темних очах світилося щось зле, довге блискуче волосся виявилося синюватим, біла шкіра віддавала холодом. Потвора. А ще хвилину тому була красунею… Регіна дивилася на неї й ціпеніла від жаху, не розуміючи, що відбувається. Невже її уява й реальність так сильно переплелися, що зараз вона бачила наяву ці страшні метаморфози?

Директорка з дивною парою вийшли, а по столі вузькою цівкою потекла вода. Стакан таки тріснув…

Вихователька, що досі чекала за дверима, знайшла Регіну в кутку кімнати і легенько обійняла за плечі:

– Дурна, не плач, ну не вибрали, ну і що, хіба тобі в нас погано? Ще хто знає, як би тобі в них жилося.

Регіна й не плакала, вона стояла мовчки з розплющеними очима і, здається, навіть не моргала. Вона – дворняжка. Занадто проста, щоб…

А вже за кілька тижнів «королева» та її чоловік з’явилися в дитячому будинку знову. У дітей саме були уроки. Регінина парта стояла впритул до вікна, тому вона чудово бачила, як ці двоє заходили у ворота закладу. У душі щось ворухнулося: невже повернулися, щоб таки її забрати? Серце шалено гупало. Якщо все правильно розрахувати, то десь за двадцять хвилин вони можуть зайти в клас по неї. Вона встане зі свого місця, гордо дасть руку красивій мамі й піде назавжди.

– Дивіться, малого забирають! – крикнув хтось із дітей, і весь клас, наче по команді, припав до вікон. Алеєю, що вела до воріт, ішла директорка, а за нею «королева» зі своїм чоловіком і… кучерявим чорненьким хлопчиком років п’яти.

У класі було так тихо, що чулося, як діти дихають. За ці моменти учнів ніколи не сварили. Учителі, хоч і загартувалися на такій роботі, але добре розуміли: кожен із цих малих зараз бачить себе на місці кучерявого хлопчика. Кожен відчуває на своїй долоні руку «мами». І хіба їх можна за це сварити?

Серце Регіни втекло у п’яти, боляче вдарилося в дитбудинківську плитку і заскочило на місце. Правда, здається, трохи розпухле, бо не помістилося в стару рамку й боляче тиснуло. Дівчинка почервоніла.

– А щоб вони звідси не поїхали! – викрикнула обурено, голосно сіла на стілець і накрила голову руками.

Однокласники здивовано відірвалися від ідилічної картини за вікном і перевели погляди на неї.

– Ти чого, заздриш? – спитав хтось із хлопців.

Раптом за вікном щось тріснуло. Діти прилипли обличчями до скла.

– Колесо! У них вибухнуло колесо! – Хтось з учнів встиг роздивитися пригоду. – Регіно, та ти справжня відьма!

Однокласники обступили дівчинку, а вона повільно підняла голову з парти.

– Не знаю, може. Може, й відьма! – Дівчинка вибігла з класу. Їй хотілося сховатися.

Забігла в єдине місце, де в дитячому будинку можна було усамітнитися, – у дівчачий туалет, зачинила за собою кабінку. Серце калатало. Що це було? Навіщо воно було знову? І чому не спрацювало тоді, коли хотіла похвалитися в кабінеті