Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Сам Бальзак у «Селянах» не висловлює чіткої думки про те, яка буде і якою має бути народна революція. Але позиція його тут уже не та, що в 30-х рр., коли він писав у романі «Сільський лікар» (1833): «Захоплюючись його (народу) трудовим шляхом, терпінням і покірністю, я все-таки тверджу, що взяти участь в управлінні державою він нездатний (…). Пролетарі —це неповнолітні діти народу і вони мають перебувати під опікою». Але час ішов уперед, і Бальзак, працюючи над «Селянами», не лишився на рівні своїх переконань 1833 р. Наприкінці 40-х рр. він уже зневірився як у своїх колишніх легітимістських переконаннях, так і в будь-яких надіях на «мудрість» капіталістичного ладу. Недаремно він згадує слова абата Бросета про те, що бог «побив сліпотою багатіїв».

У «Селянах» Бальзак вперше виразно і сміливо заговорив про невгамовну боротьбу селянської бідноти не лише з поміщиками, а й з новими гнобителями народу — з сільськими буржуа. Письменник мав, зрештою, мужність, усупереч своїм висловлюванням у «Сільському лікарі», побачити неминучість у майбутньому народної революції. Не все у Бальзака ясне в цьому важливому питанні, адже «Селяни» — твір незавершений, і як знати, що міг би іще сказати цей проникливий митець.

«Селяни» залишаються тим твором Бальзака, в якому він, внук і правнук селян, з великою реалістичною проникливістю зображує неоднорідну селянську масу з усіма її соціальними суперечностями, уважно ставлячись до потреб, страждань і надій селянської бідноти, розуміючи законність її ворожнечі до всіх багатіїв і визискувачів, і переконливо доводить неминучість боротьби народу з усіма його експлуататорами.

ЮРІЙ ДАНИЛІВ

Переклала Елеонора Ржевуцька

Марії[2]

Нехай ім'я Ваше, чий портрет є найліпшою окрасою цього твору, буде в ньому ніби зелена гілка благословенного буксусу, невідомо де зірвана, але напевне освячена вірою, вічнозелена й раз у раз оновлювана побожними руками задля миру і щастя в домі.

У деяких провінційних містах трапляються будинки, сам вигляд яких навіває нудьгу, мов найпохмуріші монастирі, найсіріші пустелі, найсумніші руїни. Мабуть, у цих будинках є щось і від німої монастирської тиші, і від безплідних пустель, і від тліну руїн; життя й рух у них такі тихі, що захожому вони б здавалися пустками, якби очі зненацька не зустрічалися з тьмяним і холодним поглядом нерухомого напівчернечого обличчя, що на звук незнайомих кроків виринає над підвіконням. Отакий похмурий вигляд має один будинок у Сомюрі,— стоїть він у кінці крутої вулиці, що, здіймаючися вгору, веде до замку. Ця подекуди трохи понура, малолюдна тепер вулиця, спекотна влітку й холодна взимку, вузька, покручена, вирізняється з-поміж інших тим, що її дрібна, завжди чиста й суха бруківка аж дзвенить, а обабіч неї у будинках старого міста, над якими височать міські вали, стоїть тиша. Тим будинкам уже понад триста років, і хоч вони дерев'яні, проте ще досить міцні; різноманітні на вигляд, вони надають цій частині міста особливої своєрідності, що привертає увагу митців та поціновувачів старовини. Важко пройти повз них і не замилуватися на величезні дубові балки з вирізьбленими химерними фігурами на кінцях, які увінчують чорним барельєфом нижні поверхи більшості цих будинків. Поперечні бруси, криті шифером, вимальовуються синіми смугами на ветхих стінах будинку, завершеного осілим від часу дерев'яним дахом, зотлілий гонт якого зжолобився від дощу й сонця. В очі впадають стерті почорнілі підвіконня; тонке різьблення на них уже ледь помітне і, здається, вони ледве витримують темні череп'яні вазони з буйними гвоздиками та трояндами, що їх виростила якась бідна трудівниця. Ще далі — ворота з узорами цвяхів, на величезних головках яких геній наших предків вивів родинні ієрогліфи, котрих нікому вже не розгадати. Чи то протестант розписався там у своєму віросповіданні, чи, може, член Ліги послав прокляття Генріху IV. Якийсь городянин вирізав тут геральдичні знаки свого «іменитого громадянства», славу свого давно забутого звання ратмана. Тут перед вами вся історія Франції. Обабіч старого будинку, нерівний побілений вапном підмурок якого увічнює працю ремісника, височить особняк дворянина, де посеред арки кам'яної брами ще видно рештки герба, розбитого революціями, що потрясали країну, починаючи з 1789 року. На цій вулиці нижні поверхи купецьких будинків зайняті не складами та крамницями, любителі середньовіччя можуть знайти тут крамниці наших батьків у всій їхній безпосередній простоті. Ці глибокі й темні приміщення не мають ні вітрин, ні виставок, ні кольорового скла, — ніяких внутрішніх чи зовнішніх оздоб. Вхідні двері, грубо оббиті бляхою, складаються з двох частин: верхня відкидається