Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Аеніль 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Аеніль" автора Дмитро Федорович Кузьменко. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 63
Перейти на сторінку:
остаточно зникла з обличчя Ірене. Її непокоїло лише незнання — жінка вперше бачила такі чари. Якийсь час вона мовчки дивилася на майстра Елітіса, котрий теж узяв себе в руки. Потім впевнено підійшла до пелени і схрестила руки для закляття. Судячи з широко розставлених ніг, це мало бути щось дуже сильне.

— Що ти робиш? — різко підвівся майстер.

— Ми ж маємо якось вийти звідси? — іронічно сказала Ірене.

Елітіс підійшов і взяв її за руку, немов неслухняну ученицю. Здавалося, це мало б її роздратувати, однак вона скорилася і покірно пішла за ним із грайливо-питальним поглядом в очах. Майстер пояснив:

— Це Завіса Тіней. Її не можна знищувати — там хтось з наших. Це попередження Ордена. Ходімо, звідси є інший вихід.

Розділ 2
АЛХІМІКИ

Тонкий сонячний промінчик проник у тьмяну кімнату крізь віконце під самою стелею. Повільно опустився холодною й вогкою кам’яною стіною, де подекуди між камінням пробивався мох і пліснява. Досяг громіздкого ліжка, на якому згорнулася клубочком мала дівчинка. З-під трьох товстих ковдр визирав лише кінчик її носика. Він зморщився, коли його торкнувся промінь. Пролунало фиркання, а потім позіхання. Рука неохоче відгорнула ковдру з обличчя. Дівчинка скривилася, відкрила одне око й кинула погляд на віконце вгорі. Таки справді пора вставати.

Спершу з-під ковдри висунулися її голі ніжки, потім руки, і вона потягнулася. Скинула з себе усі ковдри, одна з яких упала на підлогу. Намагалася зробити це одним рішучим рухом, але спросоння не розпізнала їхнього положення й заплуталася. Вона довго лежала у пожмаканій нічній сорочці й терла долонями обличчя. Нарешті змусила себе відкрити обоє очей і сісти, хоч при цьому мало не втратила рівновагу. Знову смішно скривилася, немов от-от заплаче, і кілька разів кліпнула.

У неї було приємне обличчя, але красунею її не назвати. Пасма короткого темно-коричневого волосся обрамляли бліде обличчя. Вона ніколи не була смаглявою, а за кілька тижнів навчання у підземеллях ще більше побіліла. Хоч і не так, як учні старших курсів, котрі провели тут не один рік. У порівнянні з ними, вона ще цілком нормальна. Мала карі очі з ледь помітними природними тінями під ними. У дівчинки був дуже виразний, пронизливий погляд. Звичайно, не тоді, коли протирала свої сонні очі.

Дівчинка схилилася з ліжка у пошуках взуття. Ступати босими ногами на вогку кам’яну підлогу вона не стане й спросоння. Потім, хитаючись, пішла до шафки у кутку, дістала звідти рушник і так само невпевнено полишила свою кімнату.

Після повернення з вбиральні вона виглядала більш свіжою, але все ще час від часу позіхала. Дівчинка застелила ліжко і зітхнула, коли побачила, що одна з ковдр забруднилася об підлогу. Прибирай — не прибирай, а підлога все одно щоранку волога й брудна. Немає сенсу навіть килим стелити — намокне й він.

Дівчинка вкотре сумно оглянула свою спальню і почала одягатися. Ця кімната була у підвалі — як і всі кімнати учнів з відділення алхімії. Вони були значно просторіші, ніж спальні інших відділень, але за простір доводилося розплачуватися холодом, вогкістю та майже цілковитою відсутністю сонячного світла. Тут навіть був камін, у ньому ще тліли залишки розпаленого ввечері вогню. Його нерідко палили навіть улітку.

Сніданок вона пропустила, як завжди. Для неї було важливіше поспати зранку зайву годину, ніж попоїсти. Тепер, коли йшла на перший урок, жалкувала. Але не через голод. Їдальня знаходилася на першому поверсі, там тепло й сухо, а вид з великих вікон дуже гарний, тоді як майже всі заняття алхіміків проходять у підвалах. Вона заздрила учням з інших відділень, що ніколи не спускаються під ці моторошні склепіння.

Дівчинка йшла й дивилася собі під ноги. Вона немов боялася спіткнутися. У загальному коридорі, сповненому учнів, що вів до більшості класних кімнат, учениця ще більше схилилася й зіщулилася. Причина невдовзі стала зрозуміла.

Над головою дівчинки щось тріснуло, і на неї посипалася хмара пилу. Вона злякано підскочила й відбігла вбік. Енергійно обтрушувала волосся, краєм ока намагалася побачити, що то було, і, одночасно, слухала веселий регіт, що котився коридором. Наскільки вона зрозуміла, це було якесь просте закляття, що здмухнуло товстелезний шар пилу з виступів склепіння їй на голову. Алхіміки не вчать чарівницьких чар, тому такий жарт був справжнім подвигом, і сміх супроводжували оплески.

— Аеніль-Попелюшка! Де твоя швабра? — Цей вигук спричинив нову хвилю реготу.

— Анахарсій, — сердито прошепотіла Аеніль і повернулася у бік високого чорнявого хлопця, що усміхався на весь рот. Він був зі старшого курсу. Другого або третього. Вона дивилася на нього так люто, що він не втримався від сміху, хоч завжди намагався смішити, а не сміятися. Поряд з ним стояв менший хлопець, Савлій Іданнфірс — одногрупник Аеніль. Теж чорнявий і дуже схожий на першого. Їй захотілося «врізати» їм обом, вона стисла кулаки і ступила крок назустріч.

— Ось, тримай, — пролунав інший, єхидний голос, і Аеніль не зчулася, як щось тріснуло її по лобі.

Вона скривилася від болю, але промовчала. Це був дрібний камінець чи щось подібне. Їй здавалося, що обличчям тече кров, і вона обережно торкнулася пораненого місця. Але там був лише синець.

Жарт був невдалий, майже ніхто не засміявся. Старший заспокійливо поплескав розчарованого меншого по плечу і зайшов у один з бокових класів. На обличчі малого з’явилася ненависть і образа, він люто зиркнув на Аеніль та показав їй кулака. Потім розвернувся і швидко пішов геть.

Аеніль зітхнула — її чекає нелегкий урок. Потерла синець і повільно пішла до свого класу. Вона уникала поглядів інших учнів, особливо тих, кого знала. Її одногрупниця і староста групи Нітетіс, що стояла неподалік, спробувала підбадьорити дівчину поглядом. Вона б і заговорила з нею, але Аеніль уникала розмов майже з усіма, просто ігнорувала їх.

Нітетіс була радісною чорнявою дівчинкою з трохи довгуватим, але гарненьким носом, великуватими передніми зубами, що змушували її верхню губу трохи виступати, теплими темно-карими очима. Вона завжди трималася впевнено, дуже енергійно й швидко рухалася, жестикулювала й говорила.

1 ... 5 6 7 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеніль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аеніль"