Анатолій Дніпров - Рівняння Максвелла

глухнути. Від нього в мене таке відчуття, ніби в мої вуха вставили дві труби і по них нагнітають у голову ревіння моторів літака.

— І все-таки ритм діяльності груп нейронів головного мозку в більшості людей має багато спільного.

— Проте поки що далі математичного аналізу справа не пішла, — промовив хтось втомлено.

— Це питання часу. В даному випадку непрямі досліди мають більше значення, ніж прямі. Ніхто не насмілиться вставити тобі в мозок електрод і дивитись, які імпульси там рухаються, бо це пошкодить мозок, а отже, й самі імпульси. Інша справа генератор, на якому можна в широких межах змінювати імпульсно-кодову модуляцію. Це дозволяє проводити експерименти, зовсім не порушуючи цілісності мозку.

— Хтозна, — промовив усе той же стомлений голос. — Твоє міркування спростовує випадок з Горіним і з Войдом. Перший помер протягом десяти секунд після того, як його помістили в частотно-модульоване поле, в якому десять послідовних імпульсів напруженості відбувалися з частотою сімсот герц при шпаруватості п'ять десятих секунди. Другий так верещав від болю, що довелося негайно вимкнути генератор. Ви, хлопці, забуваєте основне положення нейрокібернетики про те, що в плетиві нейронів у людському організмі є величезна кількість петель. Імпульси, що рухаються по них, характеризуються специфічною частотою і кодом. Варто попасти в резонанс з будь-якою з цих циркуляцій, і контур може неймовірно збудитися. Лікар ніби діє наосліп. І те, що ви ще живі, — цілковита випадковість.

Я розплющив очі. Кімната, де я лежав, була схожа на велику палату в лікарні з ліжками, розташованими вздовж стін. Посередині стояв великий дерев'яний стіл, захаращений недоїдками, порожніми консервними бляшанками, недокурками, шматками паперу. Все це було освітлено тьмяним електричним світлом. Я трохи підвівся на ліктях і оглядівся навколо. Розмова одразу стихла.

— Де я? — прошепотів я, обводячи поглядом обличчя людей, що втупились у мене.

Почув, як хтось позаду мене сказав:

— Новенький опритомнів…

— Де я? — повторив я питання, звертаючись до всіх одразу.

— Хіба ви не знаєте? — запитав мене юнак, що сидів у білизні на ліжку праворуч. — Це фірма Крафтштудта, нашого творця й учителя.

— Творця й учителя? — промурмотів я, потираючи неначе свинцевий лоб. — Який же він учитель, коли насправді воєнний злочинець?

— Злочин — поняття відносне. Все залежить від мети, заради якої робиться той чи інший вчинок. Якщо мета благородна, будь-який вчинок — хороший, — випалив мій сусід праворуч.

Вражений таким зразком вульгарного макіавеллізму, я подивився на нього з цікавістю.

— Де це ви набралися такої мудрості, парубче? — запитав я, сідаючи напроти нього.

— Пан Крафтштудт — наш творець і вчитель, — раптом навперебій почали повторювати всі присутні один за одним.

«Отже, я справді попав у «Притулок мудрих», — тоскно подумав я.

— Так-так, хлопці. Погані ваші справи, якщо ви так кажете, — промовив я, обводячи всіх поглядом.

— Б'юсь об заклад, що математика в новенького лежить у частотній смузі від дев'яноста до дев'яноста п'яти герц! — вигукнув, підвівшись з ліжка, гладкий хлопець.

— А біль у нього може виникнути при частоті, не більшій за сто сорок герц рівномірно прискореного імпульсного коду! — вигукнув другий.

— А спати його можна примусити кодовими посилками по вісім імпульсів за секунду з паузою дві секунди після кожної посилки!

— Певен, що новенький відчуватиме голод при імпульсному збудженні з частотою сто три герци з логарифмічним зростанням інтенсивності імпульсів!

Стялося найгірше з того, що я міг собі уявити. Безумовно, всі ці люди були божевільними. Дивною мені здалась одна обставина: вони говорили про одне й те саме — про якісь коди й імпульси, пов'язуючи їх з моїми відчуттями. Божевільні обступили мене і, дивлячись мені прямо в очі, вигукували якісь цифри, говорили про модуляції та інтенсивності, наперед угадуючи, як я поводитимусь під «генератором» і «між стінами» та яку потужність споживатиму.

Знаючи з літератури, що з божевільними краще не вступати в суперечку, я дуже м'яко звернувся до сусіда, який сидів на ліжку праворуч. Він мені здався нормальнішим, ніж інші.

— Скажіть, будь ласка, про що це ви всі тут балакаєте? Я в цих справах цілковитий профан. Якісь коди, імпульси, нейрони, збудження…

Вся кімната вибухнула сміхом. Її мешканці, регочучи до болю в животі, ходили туди й назад, обхопивши себе руками й зігнувшись майже до підлоги. Я, обурений, підвівся і хотів на них прикрикнути.

— Контур чотирнадцятий… Частота вісімдесят п'ять герц! Збудження гніву! — вигукнув хтось, і сміх став ще більш гомеричним. Тоді я усівся на ліжко й почав чекати, доки вони заспокояться.

Першим схаменувся мій сусід праворуч. Він підійшов до мене, сів поряд і подивився мені прямо в очі.

— Отже, ти справді нічого не знаєш?

— Слово честі, нічого не знаю. І жодного слова не розумію з того, що ви говорите.

— Слово честі?

— Слово честі.

— Ну, гаразд. Ми тобі віримо, хоч це дуже рідкісний випадок. Дейніс, встань і розкажи новачкові, для чого ми тут.

— Так, Дейніс, встань і розкажи йому. Нехай і він, як ми, буде щасливий.

— Щасливий? — здивувався я. — Хіба ви щасливі?

— Звичайно, звичайно! — закричали всі. — Адже ми пізнали самих себе. Найвища насолода людини в тому, що вона пізнає саму себе.

— А хіба досі ви не