Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

часом буває в літніх людей. Доктор Бартошова обіцяла, що приїде його відвідати. Однак у призначену годину він її не дочекався. А коли побачив лікарку в телепередачі зі Всесвітньої Академії наук, образився, що вона знехтувала його, віддавши перевагу незнаним істотам. Марно я пояснював йому, що то був її обов’ язок перед гостями, перед людством, що, я певен, вона приїде якомога швидше, що вона не забула свого друга Селенарктоса. Та старий оголосив, що вже не хоче її бачити, й зажадав, щоб я запросив вас.

Мене? - здивувався Лікургос. - Направду мене? Це неможливо. Ви знаєте...

Селенарктос знає також. Він хоче саме вас. Каже, що ви зробили тибетцям багато добра. Це його «останнє бажання», як він висловився, - останні хвилини провести з вами. Можете прибути просто зараз? Я б не хотів, щоб він без потреби хвилювався, це йому шкідливо.

Лікургос зачудовано похитав головою.

Дивно... Певна річ, я зараз вилечу. Але. ви мене розумієте.

З нетерпінням чекатиму на зустріч. Піду сповіщу Селенарктоса про ваше прибуття, - чоловік на екрані попрощався й перервав зв’язок.

Кули це ти зібрався, хлопче? - несподівано почулося від дверей.

Лікар швидко обернувся й здивовано подивився на старого, що без стуку увійшов до кімнати.

Ви ще не спите? - запитав спантеличено.

Як я можу спати, коли у вухо дзвенить отой клятий відеофон? Даруй, що підслухав вашу розмову. Раджу тобі - не роби дурниць.

Дурниць? Яких дурниць? Що ви маєте на увазі? - пробурмотів лікар.

Я вже казав, що прозорливий і бачу тебе наскрізь. Тому трохи побоююся за Селенарктоса. Було б його шкода.

Лікургос зблід.

Ви вважаєте... що я кепський лікар?.. Що не тямлю в своїй роботі?

Лікар ти хороший, не сумніваюся. Адже в тебе був добрий учитель. Проте повторюю: жодних дурниць! Вір досвідченій істоті з космічних глибин.

Лікургос мимоволі відступив від загадкового старого і сперся плечима об стіну.

Трохи оговтавшись, він силувано всміхнувся.

Знаю, ви жартуєте. І не вірю, що ви прийшли з космосу. Невідомі люди значно менші від вас, і всі вони мають скафандри, бо наше довкілля для них вороже. Скажіть відверто: навіщо робите з мене дурня й чого цим добиваєтеся? Доведеться проінформувати про вас Академію.

Я сам зроблю це, коли прийде час. Раджу не поспішати з висновками. Я-бо наділений великою силою, й міг би тобі вельми зашкодити. Знаю про кожен твій рух, твоє життя повністю в моїх руках. Бажаєш доказ, що я належу до гостей зі Всесвіту? Поглянь.

Старий дістав із кишені світлини й подав лікареві.

Це я! Впізнаєш? Лише в мене тут шолом прозорий. А ті решта побіля мене? Я значно вищий від них, але в природі нема нічого особливого в тому, що один росте вище від інших. І пейзаж навколо нас, безумовно, не земний. Такі рослини у вас не ростуть.

Ну - не марнуй тут зі мною коштовний час, Селенарктос чекає. І не забувай мої слова. До зустрічі.

Лікар поплентався з кімнати.

***

Конвертоплан[3] швидко злетів у вись. Благословлялося на світ.

Долини й горби лежали мовби на дні молочного моря. Зі світанкової імли виступали величні вершини Даху світу - осяяний сонцем іскристий Еверест, білосніжний Гаурішанкар і шляхетна Канченджанга.

Дика краса вічних льодовиків і обривистих скель сьогодні не займала Лікургоса. Думками він усе ще був у своїй гірській оселі, біля таємничого старого.

У проміжках між скельними щитами засяяла гладінь річки Цанг-по.

Ми вже на місці, під нами Кганба-Дсонг, - оголосив пілот.

Лікар мовчки кивнув і пристебнувся.

Конвертоплан завис у вертикальному положенні й поволі знизився над білим містом у гірській долині. Повернув до могутнього стародавнього замку, що був колись монастирем і стояв на платформі під міськими стінами.

Дуже радий, що ви прибули, - привітав Лікургоса чоловік, який запросив його вночі. - З Селенарктосом справа серйозніша, ніж я гадав. Перед ранком він заспокоївся, але став цілком байдужим до всього навколо. Температура поступово знижується, пульс послабшав. Боюся, що це справді кінець. Я вже викликав доктора Бартошову...

Чоловіки швидко піднялися стародавніми монастирськими сходами і ввійшли до замку.

Селенарктос лежав на ложі з балдахіном у невеликій, багато оздобленій залі. Коли прибулі увійшли, його вродливе шляхетне обличчя ожило.

Даруйте божевільному старому, що чекає вас тут, посеред краси минувшини, - посміхнувся від Лікургосові. - Кожен має свої слабкості, кожен якось прив’язаний до минулого. В дитинстві я хотів мешкати в цих місцях. Щоправда, пізніше, після звільнення, мені жилося значно краще, ніж ламам - але тепер хочу тут померти. На схилку віку людина повертається в дитинство.

Вас щось болить? Маєте якісь побажання? - запитав Лікургос тривожно.

Не плачте за мною. Ви ж не хочете, щоб я жив вічно? Я прожив добре й досить довге життя, щоби тепер у мирі догоріти, мов свічка. Смерть тяжка лише для того, хто мусить одійти швидше, ніж хотів би. Я ж бажаю відійти. Донедавна я ще боровся, бо відчував у собі ще досить сил - але тепер уже бачу, що каганець згасає. Без смерті не було б життя. Для того, хто знає, що його діти живуть щасливо, смерть не тяжка. Він існує далі в своїх нащадках. А моїми дітьми є ви, всеньке людство.

Обидва лікарі тихо стояли біля постелі старого.