Лідія Гулько - Царський пояс

– Що це за горбок? Хто його насипав? Для чого? Татку, де ми? Куди потрапили?

Остап смикав плечима, розводив руками.

– Не знаю, синку. Напевно, у Скіфію.

– І миша кудись запропастилася, – нервувала Марія. – Куди вона нас завела? Навколо висока трава та дикі тварини, наче в Африці. Ні протоптаної людьми стежки, ні прокладеної дороги. Остапе, глянь, що то під горбком біліє?! Часом не людські кістки? Ой, бідна ж моя головонько! Тут, мабуть, шастають людожери і ватаги голодних вовків. А у нас із собою й дебелої палиці нема. І чого, скажіть мені, було пхатися у невідомий край?

Остап частіше смикав плечима і розводив руками.

«Тато теж шкодує, що погодився мандрувати» – подумав Мишко і відійшов від безпорадних батьків.

Хлопчик, що стояв на високій могилі, пильно вивчав видноколо. Ген, ген, аж до обрію, гойдаються сріблясто-сірі хвилі. У тому морі бродять низькорослі мишасті коні з чорними смужками на спині. Найситніший кінь витягнув шию і лунко заіржав. Коні попіднімали гривасті голови, тривожно форкали. Табун помчав вглиб степу. «Вони дикі», – здогадався хлопчик.

Давній степ манив до себе, обіцяв цікаві пригоди. Повертатися в сумну хатинку, яка до того же сповзала в кручу, хлопчик не мав бажання. Він глибоко втягнув у легені повітря – воно смачно пахло квітами та зрілими злаками. Потім широко розкинув руки і, уявляючи себе літаком, помчав з горбка.

Забіг би наш герой дуже далеко. Аж раптом йому під ноги кинувся заєць. Хлопчик верескнув від несподіванки. Неподалік заметляла яскраво-червоним хвостом молода лисиця. Руда догнала зайця і схопити його за ногу. Вона впиралася задніми лапами, вигинала тулуб дугою. Однак ноша для лисиці була тяжкою. Остап, якого пройняв мисливський азарт, із криками кинувся до волохатого сіро-рудого клубка. Кумася випустила жертву і дременула в кущі, а чоловік підважив за довгі вуха переляканого зайця.

Мишко підбіг до батька.

– Що із зайчиком?

– Ніжку руда покалічила.

Мишко лагідно гладив сіру шубку.

– Татку, можна я залишу зайчика у себе? Буду його доглядати.

Марійка підібрала губи і сухо мовила:

– Ми ще самі не знаємо, де заночуємо.

Вона хотіла додати ще щось ущипливе. Уже й рота для того розтулила. Але мимохіть глянула вдалечінь. Глянула – і застигла з розтуленим ротом. Мишко послав зір у тому же напрямку. Він зойкнув: до них наближалися вершники. Мишко помітив, що таткова рука, в якій смикався зайчик, ослабла. Хлопчик підхопив пухнастий клубок. Обережно засунув його у свій мішечок і затягнув зверху шнурок.

Вершники налетіли, немов вихор.

– Хто ви? З якого племені? – нестямно кричали і розмахували нагаями над оторопілою родиною.

Глава сім’ї у відповідь щось сказав тремтячим голосом. Марійка насунула на ніс хустку і перестала дихати. На відміну від батьків, Мишко не розгубився і не злякався. Він визирав із-за маминої спідниці й з цікавістю розглядав вершників. «Це, мабуть, скіфи. Про скіфів розповідала миша. То нічого, що вони сердяться. Просто не впізнали нас. Потім проситимуть пробачення. Дивні які. Мовби в кіно, з екрана з’їхали. Довгобороді, чубаті, одні носи стирчать. Одягнені кумедно. Шкіряні штани заправлені в м’які чоботи. Поверх сорочок шкіряні жилетки з вишитими головами тварин. У того бороданя, що найголосніше репетує, зображена собака. Ха, ха, ха! Він сам, як скажений пес. З очей іскри летять, а з рота – слина. Прозву його Скаженим. А другого – Бородавкою. У нього на кінчику носа висить бородавка. Велика, зелена, ще й лисниться на сонці. Пху, гидота.»

Кошлаті коненята під верхівцями в’юнами вертілися. Горластий присікувався до Остапа:

– Хто ти? Чого всі мовчите? Язики відрізані? А нуте показуйте!

«Шапки у них класні. Гостроверхі, м’які. Мені подобається, що різного кольору: сині, зелені, червоні. За плечима у вершників погойдуються великі луки. На поясі шкіряна торбинка, із якої стирчать довгі хвостаті стріли. Ааааа. Це вояки.»

– Відповідайте, бо клянусь всіма богами: відправлю у світ тіней! – волав Скажений.

На додачу вояка пхнув Остапові нагайкою в спину.

Такого приниження Мишко не міг стерпіти. Вибіг із-за маминої спідниці й сміливо вигукнув:

– Нас у Скіфію привела миша. Миша обіцяла…

Та злі вояки малого не слухали. Навпаки, Бородавка спрямував на нього свого коня. Коник присів на задні ноги, а передніми шалено бив повітря. І якраз над головою малого. Хлопчик від страху тремтів.

Вояки зіскочили з коней і грубо торсали прибулих. Підсаджували їх на коней.

…Кіно було вельми не веселе.

Враження Мишка від прадавнього пейзажу та наметового містечка. Зустріч із рядженими

Спочатку їхали рівнинним, обробленим людиною степом. Кругом жовто-жовто. Половіють пшениця і жито. Ячмінь Мишко теж знав. Він низький, а колоски з довгими колючими вусами.

Далі дорога пішла круто вниз.

Мишко виглянув із-за спини вояка. Пейзаж, що відкривався його зорові біля озера зі звивистими берегами, він упізнавав і не упізнавав. Але кручу, повз яку проїжджали, відразу упізнав. От тільки чогось у тій картині бракувало. Так, бракувало над кручею їхньої скособоченої хати. Різнокольорових парасольок, що біля озера, теж у його селі немає.

Хлопчик уголос розмірковував:

– Переді мною немовби величезна книжка з малюнками. А під ними завдання: «Порівняй і скажи, яка між ними різниця».

Скіф обернувся і гаркнув:

– Набридло їхати? Хочеш бігти за конем? Це можна. Злазь! – і притримав коня.

Мишко принишк. Ліпше мовчки оглядати навколишні красоти, ніж за конем бігти. До того ж із коня далеко видно.

Вони з’їхали в долину. Проїжджали пасовиськом, де товклися свійські тварини. Онде череди корів. Їх дуже багато. Якби лічити, то до вечора не перелічиш. Корови дивні – безрогі.

– Дядечку, чому корови без рогів? – не втримався, спитав Мишко.

– Узимку сильні морози. Через роги скотинка мерзне. От і спилюємо