Лідія Гулько - Царський пояс

підкріпитися, бо він іще слабкий. Я проведу вас до Скіфії, покажу дорогу.

Остап повільно приходив до тями. Він пригадав, як колись, переслідуючи мишу, побував у царстві мертвих душ і вивів звідти Марусю. Вона стала йому вірною дружиною, а Михайликові матір’ю. Задля годиться запитав:

– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бідні, а тобі в нашому обійсті голодно.

Миша звела докупи передні лапки, сумно схилила голівку набік.

– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахію, живеться. Але ми спокутуємо гріхи своєї прабабці. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане від очей смертних. Хист містився у вашій первісній бороді. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкішну бороду. З того часу ви бідуєте, а ми, миші, коло вас теж ходимо голодні.

Остап аж підскочив. Ось, виходить, хто відібрав у нього хист ворожбита й зробив його нікому не потрібним. Він прагнув розправи. Хотів убити балакучу внучку вусатої нерозумної бабці. Уже й руку для розправи заніс. Але трішки подумав – і опустив.

– То чому не перейдете у село, до заможних господарів, де водиться і пшениця, і пашниця? – змінив чоловік тему.

– Не у моїй волі покинути ваше обійстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти двері, що ведуть до Скіфії. Шлях у той далекий край пролягає над кручею і саме під вашою хижкою.

– Хо-чу в Скі-фі ю! Хо-чу в Скі-фі ю! – скандував Мишко.

Хлопчика розпирало від бажання побувати в загадковій Скіфії. Якщо дорослі й надалі впиратимуться, то він не витримає, лопне, як мильна бульбашка.

Остап гримнув на нетерплячого сина:

– Не заважай розмовляти.

І знову до хвостатої:

– Чи зможемо ми повернутися після мандрів до своєї хати?

– Клопоту з поверненням, Євстахію, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень і сказати два слова: «Хочу додому». Я миттєво з’явлюсь – і приведу вас сюди.

Родина повеселішала. Остап ніжно запитав дружину:

– Марійко, ти готова мандрувати?

– Так, згодна, – стримано відповіла жінка.

Насправді, Марія неймовірно зраділа. Нарешті з’явилася нагода вийти з кошлатої оболонки. Пані на хвильку зажмурилася. Бачила себе молодою, красивою. Її шкіра гладенька, мов оксамит. Без жодного противного волоска.

Господар у повній тиші виголосив:

– Друзі, вирушаємо в далеку дорогу, до далеких родичів.

– Ура! – кричав безмежно щасливий Мишко.

Довга дорога до пращурів

Дорога до пращурів пролягала під землею. Євстахій із Марійкою її зразу пригадали. Вони пленталися за хвостатим поводирем мовчки. Час від часу оглядалися назад. А коли дійшли до розвилки, то нервували. Хвилювання батьків помітив навіть безмежно щасливий Мишко. Хлопчик теж переживати. Але з іншої причини. Він боявся, що батьки передумають і повернуться додому.

Миша взяла праворуч. Дорослі полегшено зітхнули. Здивований хлопчик глянув на батьків. Євстахій байдуже кинув:

– Ми з Марійкою ще до твого народження тут мандрували. Бачили трьохголового песика, схожого на бичка-третячка. Песик нас радо зустрів.

Мишко дзвінко сміявся.

– Хіба собаки трьохголовими бувають? Вигадуєш, татку.

– Той екземпляр був останній. Гадаю, його чучело виставили в природничому музеї столиці.

Мишка батькова розповідь розвеселила. Він підскакував. То переганяв батьків, то від них відставав. Потім доганяв і знову переганяв.

Тим часом миша бігла вперед і не оголошувала перепочинку. Малого втомила безперервна ходьба. До того ж вона відбувалася у закритому просторі. На очі допитливого хлопчика не потрапила жодна комаха, жучок чи кажан. Навіть черв’яка, жителя підземелля, він не надибав. Тільки й того, що стіни тунелю міняли колір. Спершу були темними – земляними, потім змінилися на світло-жовті – піщані, далі на сині – глиняні, а тепер червоні, теж глиняні.

Нили ніжки і він човгав у вервечці останнім. Непомітно для дорослих вирішив перепочити. І треба ж такому статися – миша враз зупинилася. Перемагаючи втому, хлопчик вибіг наперед. Відразу же очима вперся у двері. Його батьки стихо перемовлялися:

– Дубові, міцні, – казав тато, торгаючи дверне полотно.

– Дуже міцні, – погодилася мама. – Укріплені залізними смугами.

Миша встромила у замкову дірку ключика і клацнула ним. Застояні двері заскрипіли на іржавих петлях. Важке полотно хитнулося. Між ним та темною коробкою утворилася щілина. Хлопчик не встиг кліпнути оком, як миша – шусть! і зникла по той бік дверей. Хлопчик за нею. Але не встиг проскочити – двері щільно зачинилися.

На очах у знічених людей почалось неймовірне дійство. Так, дубове полотно посередині видулося. Це місце нагадувало половинку футбольного м’яча. З нього вистромилася кошлата голова якогось звіра.

Люди зі зойками відсахнулися від дверей.

Хлопчик запобіжно виставив перед собою ліктя. Поверх нього розглядав хижака. Той скидалася на лева. Ось ревнув, вишкіривши гострі ікла. Потім лякав лапою із довжелезними кігтями. Далі крутнув у дірці головою. Наразі з’явилися круті, як у барана, роги. Звір стовбурчив роги і ними лякав. Десь із-за спини лева-барана випросталися величезні крила. Вони погрозливо маяли і шуміли.

Люди зіщулились. Здалося, звірина ось-ось вилетить із дубових дверей і встромить у них гострі кігті з іклами, а насамкінець проштрикне рогами. Євстахій інстинктивно звів руку. З персня, що охопив безіменний палець, вирвався потужний струмінь червоного світла.

Хижак нявкнув і зник. Дубові двері широко відчинилося.

Глава друга
Перша зустріч із скіфами

Гойтасир мружив довгі та прямі, як електричні дроти, вії. Скіфського бога світла і сонця вкрай здивувала поява людей на високій свіжій могилі. Атож роздумував: «Чого вони прибули в давні часи? Сиділи б собі на печі та гризли калачі. Ох, ох, ох! Нерозумні. Не відають, в який дикий край і небезпечний час проникли. Щодо мене, то вмиваю личко. Хай собі як знають».

Михайлик копирсав ніжкою землю.