Мор Йокаї - 20 000 років під кригою

Рятуючись від потопу, він виповз на високу скелю і стояв тут, короткокрилий, цибатий, не рушивши з місця, аж поки льодові бурульки не оточили його з усіх боків.

Це було дивне створіння: на ногах — по три пальці, стегна товщиною з людські, все тіло обросло довгою чорною щетиною, твердою й товстою, мов дріт. На шиї та голові — кучерява біла шерстка. Над дзьобом стирчить наріст м'яса, що тягнеться, як гребінь шолома, аж на череп.

Але мене найбільше зацікавили його груди — в п'ять футів завширшки. Які шматки печені можна з них викроїти!

Та дістатися до цих грудей було нелегко.

Крижану споруду з бурульок можна порушити, лише діючи дуже обережно. Вона схожа на вежу готичної церкви, що побудована шпилями донизу, і тут необхідно розрахувати так, щоб не зачепити жодного з стовпів, бо ціла будівля зважиться на мене і мені доведеться чека ти десять або двадцять тисяч років, поки хто-небудь відкопає мене.

Тут не допоможе мені навіть порох — працювати можна тільки кайлом і ломом. Треба пробити таку щілину, крізь яку можна було б відрубати з грудей діорніса невеличкий шматок, щоб хоч покуштувати, чи годиться воно для їжі. Навіщо марнувати сили на відкопування цілого птаха, коли мені необхідно тільки пересвідчитися, чи буде з нього користь. Удари кайла об величезні льодові стовпи давали такий звук, немов били в московський Цар-Дзвін. А коли цей звук відлунював від льодових скель, то здавалося, наче хтось лещатами стискує мій мозок і прискорює темп биття мого серця.

Нарешті я добрався до грудей діорніса. М'ясо було не таке остисте, як у первісних ссавців. І от з шматком м'яса і з яйцем я поспішив до своєї кухні.

Вимивши казана водою з розтопленого льоду, я посік у нього м'ясо діорніса і розпалив огонь шматками оленятини.

Коли казан нагрівся, я зняв кришку і почав з тривогою нюхати. Запах був приємний, апетитний — нагадував запах смачного гуляшу.

Взяв я ложку і, смакуючи заздалегідь, проковтнув перший шматок. А проковтнувши, почав підстрибувати та витанцьовувати, мов дикий індієць. Шмат м'яса був такий на смак, наче його варили у воді з хініном.

На жаль, і з цього м'яса не можна готувати консервів гуляшу. З моїх знахідок корисними поки що виявилися тільки яйце діорніса та сало птеродактиля. Спробував я зварити й м'ясо птеродактиля, але воно, хоч і не мало нудотного запаху, проте було дуже несмачне, наче м'ясо кита.

Еге, думаю, коли в допотопні часи тваринний світ був отаким, то люди справді мали підставу стати вегетаріанцями (якщо взагалі тоді існували люди).

І нарешті я спробував щастя з первісним ведмедем (Ursus palans). Величезну ведмежу лапу поклав у казан — вона перетворилася на холодець. Смак її не був ні нудним, ні гидким. Цей холодець я розклав по принесених мною бляшанках, які потім запаяв оловом.

Але навіщо мені піклуватися про майбутнє? Навіщо тут, у краю вічної зими, я, оточений дикими звірами, похований в глибинах льодових нетрів, буду зазирати на багато років уперед? На що мені сподіватися? Які надії ще живуть у мені?

Ті надії, що їх плекають моряки, які зазнали аварії. Отож і я сподівався, що, можливо, моїм товаришам пощастить повернутися додому. І можливо, вирушить нова експедиція в північні краї і розшукає кинутий «Тегетгоф». Дослідники там знайдуть пляшку з запискою, в якій написано, що я не загинув, що я тут. А ще я можу визволитися звідси й повернутися на корабель. Можу, можу… хто знає, що може ще трапитися?

Я хочу жити.

Володаря не дозволено з’їсти

Тільки пізніше я побачив, до якої колотнечі нагорі спричинилося моє куховарство. З усіх тварин ведмідь має найгостріший нюх. За цілу милю він чує, коли китолови витягують здобич і лишають м'ясо на кризі. Тож ведмеді не могли не почути, що я на дні печери готую такі лакомі страви.

Поки на дні печери я трудився на благо людства (я тут був його єдиним представником), серед білих ведмедів вибухнув заколот. Коли я вибрався з прірви, то побачив, що всі ведмеді гризуться! Доки доводилося їм тяжкою мукою здобувати кожний шматок м'яса, вони були добрими й слухняними. Та, спробувавши дарового м'яса і завдяки нюхові дізнавшися, що харчів у мене багато, вони почали бунтувати.

До печери увірвалися знадвору всі дикі, грабіжницькі племена, і моїх уже приручених ведмедів прогнали від добутого з льоду мастодонта. Не допомогло й те, що я почав видзвонювати тривогу об льодові стовпи.

Щоправда, я не дуже перелякався заворушення серед ведмедів, бо до мене добратися вони не могли. Я був від них на п'ятдесятиметровій глибині, а стіни цієї прірви гладенькі, як дзеркало, лише де-не-де вкриті гострими крижаними шипами.

Проте якесь дивне молодецтво спонукало мене рискнути піднятися машиною на міст. Я гадав, що зможу знову приборкати ведмежий рід. Засобів для цього в мене було достатньо. А саме — хлороформ, лампа з сліпучим сяйвом, шматки м'яса.

Та коли я піднявся на міст, то враз утратив усяке бажання втихомирювати ведмеже плем'я. На освітленій верхній плиті, яка, власне, була широкою галереєю прірви, принаймні сотня білих ведмедів гризлася між собою, а поміж ними метлялася ціла зграя нахабних голубих лисиць. Тут зчинилася така буча, що в мене зникло будь-яке бажання втручатися в неї. Навіть уже приручені ведмеді знову стали дикими. Не впливало на них і світло лампи, а на розкидані мною шматки м'яса жоден звір не звертав уваги. Це був справжній бунт у тваринному світі. Та один з ведмедів таки впізнав мене. Бідолашна Бебі! Вона не могла взяти участі в боротьбі, бо їй заважали рукавиці. Вона тільки зіщулилася за великою крижаною брилою, на верхівці якої гордо стояв відважний Марципан, шалено відкидаючи донизу кожного заколотника, що дряпався до нього.

Коли Бебі побачила мене на містку, то покинула свій притулок і по карнизу почала дертися до мене.

Помітивши це, Марципан зіскочив з свого престолу й побіг слідом за своєю дружиною, а за ним кинулися переслідувачі. Всі разом наближалися до містка.

«До добра це не доведе!» подумав я і швидко пустив підйомника в прірву.

Тільки-но спустився я на п'ять метрів, як Бебі стала вгорі на містку і так благально подивилася на мене своїми сумними очима, що я зупинився. Бебі не вагалася