Джон Грін - Паперові міста

пішли дивитися телевізор, а я рушив до себе — перевірити пошту. Трохи часу вділив англійській, твору на тему «Великого Гетсбі». Трохи почитав «Федераліста»[1] для підготовки до іспиту з основ держави і права. Початився з Беном, потім у мережу вийшов і Радар. Упродовж розмови фраза «найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів» використовувалася ним чотири рази, і я щоразу сміявся. Я сказав, що радий за нього, — ну, що у нього тепер є дівчина. Він відказав, що літо, напевне, буде нічогеньке. Я погодився. Було п’яте травня, але це ще нічого не означало, тому що всі мої дні були подібні один до одного і це завдавало мені втіхи — я полюбляв рутину. Я любив нудне життя. Мене цей факт не засмучував, це просто був факт. Тобто п’яте травня могло пройти як звичайнісінький день — якби незадовго до опівночі Марго Рот Шпігельман не відчинила мого вікна, на якому більше не було сітки. Це сталося вперше відтоді, як вона звеліла мені зачинити його дев’ять років тому.

2

Почувши, як відчиняється вікно, я хутко обернувся, і в мене втупилися сині очі Марго. Спочатку я тільки їх і побачив, але, звикнувши до темряви, роздивився, що у неї на обличчі чорний грим, а вбрана вона в чорну кофтину з каптуром.

— У тебе тут що, кіберсекс?

— Я з Беном у чаті.

— Ти не відповів на моє запитання, збоченцю.

Я ніяково засміявся, потім підійшов до вікна, опустився навколішки, і моє обличчя опинилося за декілька дюймів од її лиця. Я й припустити не міг, чому це раптом вона прийшла до мене отак несподівано.

— Чим заслужив я на таку люб’язність? — поцікавивсь я.

У нас із нею й досі були добрі стосунки, проте не настільки добрі, щоб приходити посеред ночі з чорною фарбою на обличчі. Не сумніваюся, що для цього у Марго були й ближчі друзі. Я до них не належав.

— Дай мені свою автівку, — пояснила вона.

— Своєї автівки я не маю, — відказав я. Взагалі це для мене була болюча тема.

— Тоді — автівку твоєї мами.

— У тебе ж своя машина є,— нагадав я.

Марго, надувши щоки, зітхнула.

— Так, тільки батьки забрали у мене ключі й заховали в сейф, який стоїть у них під ліжком, а в їхній кімнаті спить Мирна Мустела[2],— (так звали їхню собаку), — а її шляк трафляє, як вона мене бачить. Одне слово, я ніяк не можу туди промкнутися, викрасти сейф, вийняти ключі й поїхати куди мені треба своїм автом. Бо варто мені прочинити двері, як Мирна почне страшенно дзявоніти. Словом, мені потрібна машина. Ба більше, треба щоб за кермом сидів ти, бо сьогодні у мене за планом одинадцять пунктів і для реалізації щонайменше п’ятьох з них мені потрібен спільник.

Якщо не дуже пильно дивитися на Марго, в темряві тільки її очі й блищать. Але я зосередився і дивився на овал її обличчя — грим ще не встиг висохнути. Вилиці й підборіддя утворювали трикутник, на чорних як сажа вустах ледь-ледь грала усмішка.

— Це щось кримінальне?

— Гм-м-м… Нагадай-но, проникнення зі зломом — це кримінал?

— Ні,— твердо сказав я.

— «Ні» в сенсі «не кримінал» чи ні, ти не допоможеш?

— Ні, я не допоможу. У тебе ж повно підлипайл, то що, ніхто з них тебе покатати не може?

Наприклад, Лейсі та/чи Бекка завжди були ладні їй прислужитися.

— От у них почасти і проблема, — пояснила Марго.

— Яка проблема?

— Одинадцять проблем, — сказала вона якось нетерпляче.

— Ніякого криміналу.

— Богом присягаюся, тобі нічого кримінального робити не доведеться.

І тут біля її хати спалахнули ліхтарі. Марго хутко переплигнула підвіконня і сховалася під моїм ліжком. За хвилю в двір прибіг її батько.

— Марго! — погукав він. — Я тебе бачив!

Під ліжком застогнало з досади.

— О Господи! — Марго вилізла з-під ліжка, схопилася на ноги і сказала: — Тату, ну годі вже. Я просто з Квентином зайшла побалакати. Ти ж сам завжди кажеш, що він добре впливав би на мене і все таке.

— То ти просто балакаєш із Квентином?

— Еге.

— А чому лице чорне?

Марго вагалася тільки мить.

— Тату, для цього буде потрібно довжелезну передісторію розповідати, а ти втомився напевно, то йди…

— Ану додому! — гаркнув він. — Хутко!

Марго схопила мене за майку, прошепотіла мені на вухо: «Повернуся за хвилину», — і вилізла надвір.

Насилу вона пішла, я схопив зі столу ключі від автівки.

Ключі мої, а от автівка, на жаль, не моя. На шістнадцятий день народження батьки подарували мені крихітну коробочку, я відразу ж зрозумів, що там ключі — і мало не напудив у штанці від радості, бо досі вони мені весь час казали, що грошей на авто для мене у них немає. Але коли мені вручили крихітну коробочку в обгортці, я відразу зрозумів, що вони просто дурили мені голову, а тепер все ж таки дарують мені авто. Я зірвав обгортковий папір і відчинив коробочку. Еге ж, там був ключ. О глянувши його, я зрозумів, що він від «крайслера». Від мінівена. Того самого мінівена компанії «Крайслер», на якому їздила мама.

— Ти даруєш мені ключ від свого авта? — запитав я її.

— Томе, — звернулася вона до батька, — я ж казала тобі, що він буде розчарований!

— Ой, не треба мене звинувачувати, — відказав батько, — ти просто намагаєшся списати власну фрустрацію на рівень моїх прибутків.

— А немає часом у твоїй спробі нашвидку проаналізувати мою поведінку прихованої агресії?

— А чи немає прихованої агресії в риторичних звинуваченнях у прихованій агресії? — запитав тато, і цей діалог тривав ще довгенько.

Одне слово, було так: я міг тішитися крутизною однієї з останніх моделей фірми «Крайслер» коли хочу, за винятком тих випадків, коли на мінівені їздила мама. А оскільки вона щодня їде зранку на роботу, я міг на ньому їздити тільки на вихідні. Еге ж, на вихідні та вночі, нехай йому грець!

Марго повернулася не за хвилину, але таки з’явилася знову, як і обіцяла. І поки її не було, я знову завагався.

— Мені ж завтра в школу, — мовив я до неї.

— Та знаю я, — відказала вона. — Завтра в школу і післязавтра теж, але якщо про це багато думати, дівочі мізки не витримають. Загалом, так. Завтра на уроки. Тому треба поквапитися, щоб до ранку встигнути повернутися.

— Не знаю.

— К., — сказала вона, — К., любий мій! Ми ж з тобою давні друзі?

— Ми не друзі. Ми просто сусіди.

— Господи, К.! Я