Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

звісно, все їй пояснила, як могла, щоб вона раптом собі не вирішила, наче ми — сімейство поган, та все ж до вашого повернення замкнула песиків у шафу — про всяк випадок.

— Мамо, а можна, ми нині повечеряємо раніше? — жалісливо запитав Джем. — У мене в животі від голоду бурчить. А ще, мамо, ми кожному приготували його улюблену страву.

— «Ми зорали поле», як сказала блоха, що сиділа на шиї в коня, — усміхнулася Сьюзен. — Ми вирішили відсвяткувати ваше повернення як слід, пані Блайт, дорогенька. А де Волтер? Цього тижня він дзвонить у дзвоник на обід, благослови Господь його серденько.

Вечеря виявилася бучним бенкетом. І неймовірним задоволенням для Енн стало вкладання всіх дітей до ліжок. З такої особливої нагоди Сьюзен дозволила їй укласти навіть Ширлі.

— День сьогодні незвичайний, пані Блайт, дорогенька, — урочисто мовила вона.

— О, Сьюзен, звичайних днів не існує. У кожному є щось таке, чого немає в жодному іншому, хіба ви не помічали?

— Так, пані Блайт, дорогенька. Навіть минулої п’ятниці, коли в нас так дощило, на моїй рожевій герані з’явилися пуп’янки — опісля того, як вона три роки взагалі відмовлялася квітнути! А ви звернули увагу на кальцеолярії, пані Блайт, дорогенька?

— О, звісно! Я в житті не бачила таких кальцеолярій, Сьюзен! Як вам це вдається? («Ну от, і Сьюзен задоволена, і я не збрехала. Я справді в житті не бачила таких кальцеолярій… дякувати небесам!»)

— Це результат пильного й дбайливого догляду, пані Блайт, дорогенька. Але я мушу сказати вам іще дещо. Мені здається, Волтер щось підозрює. Певно, діти в селі щось йому сказали. Нинішні дітлахи знають більше, ніж їм варто було би. Позавчора він каже мені так замислено: «Сьюзен, а немовлята дуже дорогі?» Я була заскочена, пані Блайт, дорогенька, та не розгубилася. «Хтось, може, думає, що немовлята — це розкіш, — відповіла я, — та ми в Інглсайді вважаємо їх предметами нагальної потреби». А подумки я дорікнула собі тим, що обурювалася вголос жахливими цінами в гленських крамницях. Боюся, я спантеличила бідне дитя. Та якщо він запитає вас, пані Блайт, дорогенька, ви матимете час підготуватися.

— Ви мудро вийшли з делікатного становища, Сьюзен, — серйозно мовила Енн, — і так чи так дітям настав час дізнатись, чого ми чекаємо.

Проте найкраща була та мить, коли до неї прийшов Гілберт. Вона стояла при вікні, споглядаючи туман, що линув із моря понад залитими місячним сяйвом дюнами й гаванню, просотуючись у довгу вузьку долину, де й розташувався Глен Святої Марії.

— Як добре — повернутися додому після важкого дня й знайти тебе! Чи щаслива ти, моя Енн з-між усіх Енн?

— О, так! — Енн нахилилася, щоби понюхати квітучі яблуневі гілочки, які Джем поставив у вазу на її туалетному столику. Зусібіч вона була оточена любов’ю. — Гілберте, милий, приємно на тиждень знов стати Енн із Зелених Дахів, та в сотню разів приємніше повернутися додому й бути Енн із Інглсайду.

4

— У жодному разі, — сказав лікар Блайт, і з його тону Джем зрозумів усе.

Дарма й сподіватися, що тато змінить думку чи мамі вдасться переконати його. Безперечно було, що в цьому вони одностайні. Горіхові очі Джема потемніли від гніву й розчарування, коли він утупив лютий погляд у своїх жорстоких батьків — тим лютіший, що вони спокійно собі вечеряли, наче нічого страшного й не сталося, із дратівною байдужістю до його сердитого виразу. Звісно, тітонька Мері-Марія помітила цей вираз — ніщо не могло сховатися від її понурих блякло-синіх очей, — але її це, здається, хіба потішило.

Усе пообіддя Джем бавився з Берті-Шекспіром Дрю — Волтер пішов у старий Дім Мрії в гості до Кеннета й Персіс Форд — і Берті-Шекспір сказав йому, що всі хлопчаки з Глена підуть надвечір до старого капітана Білла Тейлора, дивитися, як той зробить на руці його кузена Джо Дрю татуювання у формі змії. Він, Берті-Шекспір, також піде, і чи не хоче Джем із ними? Буде смерть як цікаво. Джем негайно захотів долучитися, і ось тепер йому кажуть, що про це не може бути й мови.

— Уже бодай тому, — пояснив тато, — що до гавані звідси дуже далеко. Хлопці повернуться пізно, а ти маєш лягати о восьмій.

— Коли я була мала, мене щодня вкладали спати о сьомій, — докинула тітонька Мері-Марія.

— Ти мусиш вирости, Джеме, щоб так далеко ходити вечорами, — сказала мама.

— Але ж ви самі казали минулого тижня, що я вже великий! — обурено вигукнув Джем. — А відтоді я ще трохи виріс! Чи ви гадаєте, я немовля? Берті-Шекспір теж іде, а він мій одноліток.

— Так багато дітей хворіє на кір, — похмуро озвалася тітонька Мері-Марія. — Якби ти пішов із ними, Джеймсе, то теж міг би заразитися.

Джем ненавидів, коли його кликали Джеймсом. А вона робила це постійно.

— Я хочу заразитися! — сердито заперечив він, але вмовк, перехопивши татів погляд. Тато нікому не дозволяв грубіянити тітоньці Мері-Марії. Джем ненавидів тітоньку Мері-Марію. Тітонька Діана й тітонька Марілла були дуже милими тітоньками, але тітонька Мері-Марія виявилася чимось зовсім новим для Джема.

— Добре, — сказав він розлючено, поглядаючи на маму, щоб ніхто не здогадався, що він звертається до тітоньки Мері-Марії, — якщо не хочете мене любити — ви не мусите. Але як вам це сподобається, коли я поїду геть, полювати на тигрів в Африці?

— В Африці немає тигрів, синку, — лагідно відказала мама.

— Тоді на левів! — закричав Джем. Вони заповзялися довіку тицяти його носом у кожну найменшу помилку? Вони хочуть довіку глузувати з нього? Ну, то він їм покаже! — Чи скажете, що в Африці немає левів? В Африці повно левів! Цілі мільйони левів!

Мама й тато знову лише всміхнулися, на превелике обурення тітоньки Мері-Марії. Дитячим грубощам нізащо не слід потурати.

— Ти краще поїж, — мовила Сьюзен, розриваючись між співчуттям до Джема й усвідомленням, що лікар і пані Блайт цілком слушно забороняють синові йти з ватагою сільських хлопчаків до капітана Білла Тейлора, старого п’яниці, який мав у Глені надзвичайно кепську репутацію. — Ось твоє імбирне печиво з вершками, Джеме, дорогенький.

Імбирне печиво з вершками було найулюбленішим Джемовим наїдком. Але того дня навіть печиво не мало чарівної сили, здатної вгамувати бентежну душу.

— Не хочу! — відказав набурмосений Джем, а тоді підвівся й вийшов із-за столу, озирнувшись побіля дверей, щоб кинути останній виклик батькам. — Я все одно не ляжу спати до дев’ятої! А коли виросту, то взагалі спати не ляжу, ніколи! Цілу ніч гулятиму, кожної ночі… весь розмалююся татуюваннями… і буду