Міндзяк Андріана - Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана

Минали роки. Аурелія росла серед простих людей, під пильним, лагідним оком свого батька. Її дитинство було схоже на спокійну річку — тиху зовні, але з глибинами, що приховували підводні течії.

Селище, де вони жили, здавалося забутим світом. Далеко від великих міст, воно стояло на стику густого лісу та широких рівнин, де світанки були прохолодними, а вечори наповнювались тріскотом вогнищ і шепотом старих історій. Саме в таких вечорах Аурелія вперше почула легенди, які передавалися із покоління в покоління — майже пошепки, ніби їх треба було приховувати від нічного вітру.

Люди шепотіли про світлоносних істот, що зійшли на землю у давні часи, несучи у собі світло надії та сили. Говорили й про тих, хто прийшов слідом — темних, жорстоких, обпалених вічним вогнем ненависті. Але найдивнішим було інше: старі мудреці подекуди згадували ще про третю расу — тих, що були тим та іншим. Тих, хто ніс у собі і світло, і темряву одночасно, і за це був приречений страждати вічно.

 "Ті, що здатні змінити хід долі всього світу, якщо тільки зможуть не загубити себе." — шепотіли старі.

Аурелія, маленька і тиха, сиділа біля вогнища разом з іншими дітьми, притискаючи до грудей стареньку ковдру. Її очі відбивали відблиски полум’я, немов захоплювали в собі його тепло. Її ніхто не помічав серед дітей, або принаймні намагався не помічати. Дорослі, коли розповідали ці історії, часто уникали її погляду, ніби несвідомо відчуваючи щось за межами розуміння.

Її батько, який теж чув ці казки, лише з усмішкою гладив її по голові, ніби прагнув уберегти її від сумнівів і страхів. Але й він, в глибині душі, знав: такі легенди не виникають на порожньому місці.

У ночі, коли вітер завивав у далеких горах і будинок скрипів під його натиском, Аурелія бачила сни. Вона бачила себе у безкраїх полях, під чорним небом, всіяним сотнями тисяч вогнів. І у тих снах її кликали голоси — не лякаючи, а ніжно нашіптуючи щось на стародавній, давно забутій мові. Вона не розуміла слів, але відчувала: у тих голосах було щось важливе, щось її власне.

Згодом, коли Аурелія навчилася читати, вона почала шукати сліди тих легенд у старих книгах батька. Більшість текстів була про звичайні речі: про землю, небо, життя людей. Але одного разу, серед запорошених томів, вона натрапила на стародавній манускрипт без назви.

Його сторінки були пожовклими, а літери — незвичайно витонченими, наче виписаними рукою, що знала силу кожного слова. На одній із перших сторінок був малюнок: великий, старий годинник з двома стрілками, зупиненими на дванадцятій. Під ним золотими літерами була викарбувана фраза:

"Ті, що народжуються у часі межі, несуть у собі дві істини світу."

Аурелія не знала, чому ця фраза змусила її серце стиснутися від тривожної надії. Але з того моменту вона знала: легенди, що шепочуться біля вогню, — не просто казки для дітей. І що, можливо, її доля вже вписана у ці старі історії.

Відтоді манускрипт став для Аурелії особливою таємницею. Вона ховала його серед своїх речей, перечитувала рядки знову і знову, намагаючись осягнути їхній сенс. Кожне слово немов пульсувало власним життям, розкриваючись перед нею в новому світлі щоразу, коли вона до них поверталася.

Одного вечора, коли дощ барабанив по старих шибах, а світло лампи малювало тіні на стінах, Аурелія знову взяла манускрипт до рук. Її пальці тремтіли, коли вона перегортала пожовклі сторінки. На одному з розворотів, раніше непоміченому, вона знайшла дивний вірш:

"Світло народиться там, де темрява зачала,
Пил зірок упаде в очі тим, хто не шукав,
І крізь крики забутих віків,
Здійметься той, що носить обидві печаті."

Ці рядки глибоко засіли в її душі. Вона відчула, що в них прихована відповідь — але на яке саме питання, вона ще не знала.
Тієї ночі їй снився дивний сон.

Вона стояла на високій горі, а навколо простягалася нескінченна темрява. І тільки один промінь світла пробивався крізь чорне небо, освітлюючи її тонку фігуру. Вітри шепотіли давні слова, які вона не могла розібрати, і серед цих шепотів раптом виросли... крила.

Вони не вирвалися з її спини різко чи болісно. Ні, усе сталося так природно, ніби крила завжди були частиною її тіла, просто приховані доти, поки не настав час. Їхні пера світилися м'яким сріблястим світлом, кожне тремтіло від вітру, мов живе. Кожен рух був таким легким, ніби вона завжди знала, як ними керувати. Але разом із захопленням прийшло й інше відчуття — глибока, майже пекуча самотність.
Це було щось більше, ніж просто крила. Це була печать, знак, що змінював її сутність назавжди.

Вона тягнула руки до неба, і промінь світла з'єднався з її долонями. У ту мить вона відчула, як крізь неї проходить сила — первісна і дика, як саме життя. Але разом із силою прийшов тягар: відповідальність за вибір, за рішення, які ще навіть не постали перед нею.

Аурелія прокинулася в холодному поту. За вікном досі лив дощ, а годинник пробив третю годину ночі. Вона сиділа у ліжку, притискаючи до грудей той самий манускрипт, і знала: її сни більше не можна ігнорувати.

Вона встала, накинула на плечі теплу накидку і підійшла до вікна. Селище спало, загорнуте в туман і дощ. Але десь за цим звичайним спокоєм ховалося щось більше — щось невидиме, що чекало свого часу.

Віднині її життя більше не належало лише їй.

І вона мала бути готовою.

Тієї ж ночі, після того, як сон відпустив її, Аурелія довго стояла біля вікна. Її пальці тремтіли на підвіконні, очі вдивлялися у темряву, шукаючи хоча б крихту сенсу у всьому, що сталося. Вона не знала, що саме має зробити, не знала навіть, куди їй йти, але в глибині душі відчувала: щось змінилося остаточно.

Під подушкою вона заховала манускрипт. Його сторінки тихо шурхотіли, немов шепотіли з нею, коли вона торкалася їх уві сні. Там, серед текстів і малюнків, був ще один розділ, який вона раніше не читала уважно. Сьогодні вночі він притягував її, мов магніт.

На пожовклому пергаменті темні чорнила вимальовували рядки: