Юшманов В В - Мольфар і Навка, Юшманов В В

Схоже, що комплімент сподобався, та вона засміялася. Я ж боровся зі спокусою: дістати смартфон та спитати у Мережі: хто такий Лелет. Але для подібних дій треба вийти з трансу. Губити чарівну співрозмовницю не було бажання. 

Твій собака звіряток не перелякає?  Не повинен. Він білок обожнює, скакати з ними наввипередки. Також чужих до мене не допускає. 

Після цих слів Навка подивилася на собаку кілька секунд та почала посміхатися. Пес почав виляти хвостом та скиглити від захоплення.

Все. Тепер я для нього не чужа. Бачу. Він так лише рідних привчає. Скоро ви подружилися.  Ти ж допоміг. Зачекай. Тобто образи, як і слова мають сприймати всі, хто поруч? Ти не знав? Для мене подібні здібності унові. Ще вчуся. У лісі що робиш? Я? Просто гуляю. 

Навіть не розумію: як пояснити лісової феї моє відношення до Природи. Хиба це потрібне?

Давай дружити!

Неочікувано і для себе вимовив я та протягнув руку. Навка здивовано дивилася на мою долоню. Вона, безумовно, згадки не мала про цій ритуал.  Треба пояснити.

Дивись, я демонструю чисту долоню, без зброї та надаю її співрозмовнику. Він її тисне. Ми обидва показуємо, що  визнаємо добрі наміри та що у нас немає злих помислів. Таке рукостискання виконує роль печатки, яка скріплює договір. Я ж обіцяв захистити тебе від Лелета. Ти будеш мати змогу покликати мене вже на образному рівні. Сама казала, що таке спілкування лише для близьких. А ми станемо друзями.  Ти не заміж мене кличеш? Ні, не треба додавати зайвих умов. Ми станемо друзями. 

Навка боязко вклала маленьку ручку у мою долонь. Саме цього я й домагався: можливости доторкнутися до “лісової дівчини”. Дивно, але було відчуття, що тримаю людську долоню. Мабуть, трохи жилясту, але живу та теплу! 

Після рукостискання Навка виглядала трохи розгублено. Мабуть, я став першою живою істотою, до якої вона доторкнулася. Чи її так потряс обряд? Найкращий засіб подолати хвилювання — робити якусь монотонну роботу. Треба продовжувати розмову. Я спитав:

Якщо тебе не можна спілкуватися із людьми, навіщо підійшла так близько до кооперативу? Свято ж нещодавно було. Багато людей приїжджає.  Зрозумів. Сміття.

Сміття у лісі — це наш прокльон. Усі ми: рідні, знайомі, сусіді постійно носимо з лісу пластикові пляшки, пакети та інший непотріб. Все у багаття! Але ми чистимо невеликий клаптик біля хат. Ліс залишається засраним. Люди! Ви тут мешкаєте! Марно. Кількість сміття не зменшується. 

Ні, зі сміттям я боротися не вмію. — каже Навка, — Ліс переробляє все, що може. Інше нас отруює. Але кількість цієї погані не від нас залежить. З цим треба жити. Сумно. Я також ненавиджу сміття. Але що тоді притягнуло тебе? Свято людина може не пережити. Тіло поза моєю владою, але Душа. Вона може стати неприкаяною. Щось заважає їй потрапити у Першосвіт. Я можу допомогти, захистити.  Часто таке трапляється? Ні. Лише чотири русалки живе біля мене. А скільки покинуло — не пам'ятаю.  Русалки, у лісі? Так. Вони люблять дерева.  Дивно. Я вважав, що вони з хвостом, як у риб. Дивись. Яка почвара! У нас таких істот немає, навіть, у річці. Водяники зовсім інші. Русалка — дух померлого, звідки хвіст? Та ще такий незграбний.  Навіщо тобі ці творіння? Не кажи. Від них багато користи. Допомагають по лісових справах. Морок добре наводять. Ліс великий, але, навіть, у ньому існують заборонені місця. Не можна туди людині. Допомагають боронити. Можуть й зачарувати. Якщо чоловік — піде, нібито за гарною дівчиною. Баба — до хати, уявила, що, на приклад, молоко збігло. 

Голос Навки журчав, як вода у струмку. Заспокоював, огортав, чарував та виносив далеко-далеко, у дитячі мрії. Було бажання слухати її та слухати. Так розслабився, що не відразу почув питання.  

Ти показав де живеш, а домовика бачив? Ні. Вони цього не люблять. Нові здібності на ньому ще не перевіряв. Повернуся — спробую. Обережно! Якщо він Годованець?  Мій навряд чи. Я його лише раз на рік годую. Та й господарства у мене, майже, нема.

Мене як током вдарило, коли зрозумів зміст питання Навки. Зачарований  красунею, чи старію?

Ти казала Годованець? У селищі є нечисть? Звідки ти про нього знаєш?  Я не маю уяви де конкретно він живе. Десь поруч. До русалок бігає. Напередодні до мене чіплявся.  Ти його відпустила? Пообіцяла запустити кротів у садибу. Коли він зрозумів, що я не русалка — так дременув! Ще раз прийде, не кротів, так тарганів до хати запущу! Добре. Побалакаю з домовиком. Мабуть, він щось знає. Як тобі шукати, коли захочу побачити? Теж проблема. Поклич та я прийду.  А у місті? Там дерева є? Безумовно. У мене, навіть у приміщенні кавове дерево й лимон зростають.  Якщо дерева є, я завжди почую. 

Ми достигли до передлісся. 

Все, далі не можна. Побачити можуть. Хто? Ти ж дух. Годованець. Не хочу, щоб він до тебе чіплявся.

Проблема почала вимальовуватися.  Мене також було ніяково від думки, що поруч живе нечисть. Треба спілкуватися з домовиком. 

Бувай, красуню! Сподіваюсь на скору зустріч! До побачення. 

Навка зникла, а я з собакою увійшов у двір. 

 

День добігає свого кінця. У лісі заходом сонця не можна милуватися. Навіть, якщо залізти на саму вершину височенного дерева. А на ділянці! Низьке сонце дає таке вузько спрямоване освітлення, що смереки поруч стають чарівними! Їх голки, від високого контрасту перетворюються, проявляються окремо, що додає соковитості та краси. На жаль таке діво можна побачити лише кілька миттєвостей. Недарма фотографи так гоняться за західними (альтернатива — світанковими) хвилинами. Коли пейзаж змінюється до невпізнаності та примушує тремтіти від захоплення. “Я це бачив!” — думка митця. Фотограф додає — “я це сфотографував! та у мене залишилися світлина”. Оргазм! Така назва стану творця. Треба бути чесним. Це важка праця. Пейзажі, на які  можна дивитися та дивитися, зустрічаються край рідко.