Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського жетона

травмувати зайвий раз палець ударом, я вирішив не розбивати зовнішнє кільце, а розірвати його. Ми намертво затисли край зовнішнього кільця у великих механічних лещатах. Тоді я взяв двоє маленьких ручних лещат і закріпив їх на протилежних краях підшипника, перпендикулярно до нижнього краю. І потяг ручки в один бік, таким чином викрививши зовнішній обруч. Крак! Зовнішня оболонка підшипника розсипалася на чотири частини, кульки повипадали й покотилися.

— Молодець! — похвалив мене Ренді. — Залишилося внутрішнє кільце.

Зняти його виявилося складніше. Перший спосіб не годився: затиснути край сталевого обруча було неможливо — заважав набряк.

— У нас залишилося п’ятнадцять хвилин! — нагадав Стів. — Це критичний час.

Франческа пополотніла. У цей момент забігла Сара.

— Боже, що сталося?! — сержант МакКарті дуже переживала за подругу.

— Сільвія… Спінер… Я хотіла почистити, і…

Поки Франческа розповідала Сарі свою невеселу, але цілком імовірну для неї історію, ми думали, що робити з останнім кільцем.

— Треба його розбити, — сказав Ренді.

— Я би не радив піддавати палець такому стресові.

— Стів, стресу уникнути неможливо!

— Може, знову лещата? — запропонував я. — Повільне стискання в таких умовах краще, ніж удар. Від удару можуть порватися судини.

Стів подумав.

— Франческо, ти щось відчуваєш у пальці?

— Нічого. Навіть не пульсує вже…

— Про всяк випадок необхідно зробити блокаду. Буду через хвилину!

Коли хірург закінчив маніпуляції зі шприцом, я взяв обколотий знеболювальним пальчик напарниці й міцно затис кільце в лещата. Повільно закручуючи гвинт, я не зводив погляду з клятого кільця. Ми всі замовкли.

— Тисне, — нарешті прошепотіла Франческа. — Трохи тисне…

— Потерпи ще трохи, — попросив я.

Крак! Останнє кільце розлетілося на шматки. Я негайно дістав бліду дівчачу руку з лещат. На вказівному пальці червоною обручкою горів слід од підшипника.

— Потрібно якнайскоріше доставити її у лікарню у Гартфорді! — сказав хірург. — Треба дослідити, наскільки пошкоджено палець, і провести реанімацію, якщо ще не пізно.

— А якщо пізно? — Франческа знову побіліла.

— Надіюся, що все буде гаразд! — твердо сказав Стів. — Саро, нам потрібно у Гартфорд!

— Виділити вам машину?

— Нам НЕГАЙНО потрібно в клініку! Нам потрібна «Дельта»!

«Дельта» — це санітарний військовий гелікоптер UH—60 Black Hawk, який тримали в режимі «+1», тобто «одна хвилина до зльоту». Сара зняла рацію і викликала полковника.

— Вескотт! — відгукнулася рація.

— Сер, нам потрібна «Дельта», сер!

— Що сталося?

— Сер, Франчесці потрібно терміново в лікарню у Гартфорд, сер!

— Господи, ви де?! Я через хвилину буду коло «Дельти»! Хай Джексон командує!

Замотуючи на ходу Франчесчину руку у фольгу, ми всі побігли на майданчик «Дельти». Гелікоптер уже розганяв гвинт.

— Що сталося?

— Я хотіла тільки почистити… — почала Франческа, але її ніхто не слухав.

— Усе ОК? — спитав полковник у хірурга.

— Надіюся! — крикнув Джексон. — Сідайте!

Ми з Сарою відійшли від дверей, але напарниця здоровою рукою вчепилася в мене і затрясла головою.

— Джорджіо, лети з ними! — наказав Вескотт.

— Але ж у мене зміна, сер!

— Лети з ними!

Через хвилину ми знялися в повітря і взяли курс на Гартфорд. Джексон тим часом зв’язувався із Хірургічним центром штату Коннектикут.

Ми приземлилися на даху Хірургічного центру рівно через п’ятнадцять хвилин. Джексон із Франческою побігли в діагностичний центр на маркерну томографію, а я залишився відповідати на запитання медсестри. Я дуже переживав, бо в разі несприятливих обставин напарниця могла запросто позбутися вказівного пальця на правій руці.

Через півгодини Стів і Франческа вийшли з операційної. Права кисть у сицилійки була в модній чорній рукавичці, дуже схожій на тактичну рукавичку «командос». Напарниця нарешті всміхалась. Уперше за день.

— Усе добре! — видихнув Стів. — Судини не ушкоджено, тканини почали отримувати кисень. Але ще кілька хвилин і було б пізно. Так і до гангрени недалеко!

Дорогою до бази перестрашена і втомлена напарниця дрімала, прикривши очі.

Стів філософствував.

— Така сама історія з обручкою. Якщо її надінеш, то зняти вже… — несмішно пожартував хірург. — Але чого вона так барилася? Ми ледве встигли!

— Та думала, що само якось злізе, — теж несмішно пожартував я. — Франческо, чуєш? Ти наступного разу мені одразу кажи, щойно відчуєш, що вляпалася! — я штовхнув дівчину ліктем у бік.

— «Наступного разу»? — засміявся Стів. — Краще, щоб «наступного разу» взагалі не було!

Я повільно перевів очі з напарниці на хірурга. У Стіва одразу сповзла з обличчя усмішка.

— Наступний раз буде. Обов’язково буде. Можу заприсягтися!

* * *

Минула рівно доба відтоді, як Франческа спробувала почистити спінер. З цієї історії вийшов цілий трилер з елементами комедії та бойовика. Тепер напарниця почувається добре, палець повернув собі природний колір, дівчина може ним ворушити, але внутрішні мікрокрововиливи поки що заважають повноцінно його використовувати, а саме — ефективно колупатися в носі.

За сьогоднішній ранок я, полковник Вескотт, Сара МакКарті та хірург Стів Джексон по черзі прочитали лекції щодо безпечного запихання пальців у різні отвори. Лекції були рясно ілюстровані випадками з власного життя.

Полковник Вескотт розповів, що в перший рік одруження його молода дружина Марґарет приміряла в ювелірній крамниці каблучку з білого золота, прикрашену крупним смарагдом. Каблучка намертво застрягла на пальці. Не допомагали ні мило, ні олія, ні молитви. Був тільки один варіант — розпиляти, але проти цього протестував хазяїн крамнички. Та й Марґарет було шкода красивої цяцьки. Вескоттові було жаль і Марґарет, і ювеліра, тому він ухвалив єдине правильне рішення — купив того клятого персня, ціна якого дорівнювала його тодішній зарплатні за чотири з гаком місяці.

І що ви думаєте? Завдяки вимушеній місячній дієті та цілковитій відмові від алкоголю каблучка з пальця Марґарет благополучно злізла — як і джинси з полковника. Зате полковник знає розміри всіх пальців на руках дружини. Треба йому підказати, що індуси, наприклад, носять прикраси і на пальцях ніг.

Сам полковник колись лагодив у будинку водогін і запхнув пальця в мідну трубку. Але тоді обійшлося пилкою по металу й розрізанням мідної трубки вздовж. Ще раніше, в дитинстві, полковник застряг пальцем у соплі іграшкового літачка, що, в принципі, і вирішило його подальшу долю.

Сара МакКарті пригадала, що, будучи допитливим підлітком, запхнула пальця у пляшку. Навіщо вона це зробила, дівчина пояснити не змогла. Ситуація ускладнювалася тим, що це була пляшка віскі в алкомаркеті і що дівчині було всього п’ятнадцять років. Усіх обставин історії із пляшкою ми точно не знаємо, але нам відомо, що підлітки часто розкривають алкоголь у алкомаркетах із тією самою метою, із якою клишоногі ведмедики розривають гнізда диких бджіл.

Хірург Стівен Джексон пригадав кумедний випадок, коли він застряг пальцем у паркані біля будинку своєї майбутньої дружини. Як так сталось і чому Стів запхав пальці в дірку, він також не розуміє, проте цю метафору чудово зрозуміли батьки дівчини і буквально через півроку молоді одружилися.

Старший офіцер Баррел пригадав черговий огидний випадок, про який я з етичних міркувань не розповідатиму.

Ваш покірний слуга не міг пригадати, чи застрягав він пальцями в отворах, але натомість розповів іншу повчальну історію: якось, також у глибокому дитинстві, я бавився з прикрасами, розібрав якесь намисто й запхнув собі доволі велику кульку в носа. Поки перелякані батьки везли дурну дитину у травмпункт, вона несамовито співала на задньому сидінні автівки — оскільки мої батьки музиканти, то я знав напам’ять ледь чи не всі сольні арії з усіх репертуарних вистав у нашому оперному театрі. Під час поїздки я гундосив